Берли _ хто вони?

На узбережжі р. Дніпра,  в північно-західному кутку Переяславського повіту, у період  між 1455  і 1628 р. були відомі такі  городища, селища й урочища:

1. Городища:  Старе, Покалаурово, Калаурово, Бусурманське, Ярославське, Сальковське, Глебковське, Рогози, Княжнено.

2.  Селища:  Булатчин,  Круглоє,  Сошниково, Процево, Воронковичі, Мшенець, Круп’яни,  Селюбовичі, Томоклятин.

3. Урочища: болото Карань, озеро Бєлоє, озеро Липове, Староє підгородище, Калауровське підгородище, Степанове поле, острів Кучуков, озеро Мукачево, озеро Литка, озеро Махиня.

         Між 1624 і 1645 роками виникли  х. Романків, с. Софіївка, слобода Калауровка ( А.В. Стороженко. Очерки Переяславской старины. Исследование,  документы и заметки . ­–  К., 1900. ­– С. 120 ­–121).

         Читачеві цікаво дізнатися, кому належали  ці землі, хто і як розпоряджався життям на них.

А. Лазаревский  (Из семейной хроники Берлов / Киевская старина. –   1899, т. 64, с.104) пише, що  Іван Іванович Берло  був Вороньківським сотником. Він обіймав цю посаду  в 1678, 1696–1705 роках. У цій царині досяг успіху,  бо вже  в наступні роки бачимо його на посаді переяславського полкового судді, а по закінченні терміну служби був значковим військовим товаришем .

          Родовід  Берлів  має глибоке коріння. Сам Іван Берло походив з Волощини. У 1660 році  поселився в сотенному містечку Воронькові. Його предка нагородили  шляхетством за порятунок від турків пораненого польського короля  Владислава Ягеловича (1440 р.). За цей вчинок Берло   одержав  скіпетр –  жезл королівської влади, оздоблений коштовним камінням і різбленням. Звідси і  походить прізвище – Берло.

         Батько Івана Берла мав родинні зв’язки з багатьма знатними українськими родинами.       

Сам  Іван  Данилович жив у Воронькові, а старший його брат –   у Мглині. Під час поїздки молодшого брата  у Стародуб  на похорони брата (восени 1663 р.) той познайомився з дочкою Якима Сомки ( Параскою).

Зберігся універсал Богдана Хмельницького  від  26 червня 1655 р., з якого довідуємося, що «Сомко получил около Воронкова и соседнего с ним Рогозова  –   земли,  принадлежащие  прежде  польським панам».

Іван Данилович мав чотирьох синів і трьох доньок. Від першого шлюбу – Василя, який народився і виріс у Воронькові, навчався в Київській академії і заступив батька на посаді  вороньківського сотника у 1710 –  1721 роках.

         Нажиті за час свого  старшинства землі Берло закріпив актами власності. Перший  законодавчий акт на майно Іван Данилович Берло отримав від  Переяславського полковника Томари восени,  напередодні відставки. Згідно з  «універсальним писанієм» за Берлом  закріплювалося нажите ним майно «в сотні  вороньковской, хутора и хаты, а именно: шинкових домов –  2, хата, называемая Ребриковскою, хата Ковтуновская, хата Зелененького, хата Оверковская,  хата Бутенковская,  хуторов –  2,  под местом (т.е около Воронькова), прозываемые: Перехристовский  и  Горкушевский, млин,  вишняк /у котрого млина ставку неводом рыбы ловить невольно, а волоком –  вольно». Мабуть,  ставок був чужий і мешканцям волоком рибу не дозволялося ловити,  а дозволялось тільки Берлу. «Хутор в с. Рогозове, хутор в с. Жеребятин, там же  «состровец» лозы, гай на Каране, другой гай за селом Софиевкою. Третий Лисенковский. Тут же и люди, живущие в своих хатах, но  «ко двору» его  п. Берла  «неслуговуючие», которые по именам следующие : Клим Холопок, Жеребятинский … и т.д. –  еще 10 душ»).

        Василь одружився з дочкою генерального хорунжого Івана Сулими  – Анастасією,  племінницею наказного гетьмана  Павла Полуботка. Від володінь батька йому дісталися два двори у Воронькові, млин  та слобода поблизу Воронькова.  Рідна сестра Василя Івановича –   Ірина –  вийшла заміж за переяславського писаря,  а пізніше –  сотника Л. Петровського.

         Від другого шлюбу Івана Берла з Тетяною Шуровською народилися син Андрій і дочка Софія, яка побралася з переяславським полковим сотником  Євстафієм Гулаком.

         Андрій Берло,  котрий  прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі  і мав чернече ім’я Арсеній, народився в с. Панфіли, що належали до володінь батька, відомий як викладач  та єпископ Мстиславський, Оршанський,  Могильовський,  Переяславський і Бориспільський. Засновник Переяславського колегіуму.

         Своє навчання  він закінчив у Києво-Могилянській акадмії, а прийнявши чернечий постриг, спочатку був трапезним, потім викладав граматику  в Києво-Могилянській академії ( 1709 – 1710).  Згодом був висвячений на архідиякона на Київському митрополичому домі. В 1722 році  Арсеній Берло їздив до Москви  на посвяту архієпископа  Галицького, Київського  і всієї Малоросії.  Шість років (1722 – 1728) він був настоятелем київського Межигірського монастиря. Висвячення на єпископа відбулося у 1729 році  за сприяння  Т. Прокоповича,  а в 1733 р. був призначений єпископом Переяславським і Бориспільським. У спадок від батька одержав світлицю шинкову у Воронькові та хутір із садком у с. Жереб’ятині, окрім речей та коней.

         31 серпня 1733 року Арсеній Берло отримав грамоту  як перший самостійний єпископ Переяславський і Бориспільський, бо в цей час Переяславська єпархія вийшла з-під залежності архієпископа Київського, Галицького і всієї Малої Росії. У Переяславській єпархії налічувалося 165 церков, 4 монастирі, 653 особи духовного звання  та близько 100 тисяч православної пастви.  Садиба єпископа, монастирі та церкви перебували в жалюгідному стані. Духівництво загрузло в постійних чварах і міжусобицях. Арсеній Берло замінив членів Переяславської консисторії, упорядкував документацію, встановив розміри податків та коштів на будівництво і ремонт церков. При ньому були заведені облікові книги прибутків та витрат.  Карав єпископ у крайніх випадках : «за прелюбодійний гріх»,  «за крадіжки та розбій». В інших випадках грішникам дозволялося каятися. Заборонив духовним особам та можновладцям давати і брати хабарі та «посули» під час обрання на священика чи диякона. Суворо заборонив священикам брати шлюб учетверте. Відмовився від призначення його архієпископом Бєлгородським і Обоянським, бо не хотів їхати із рідної Переяславщини,  багатого краю і впорядкованої єпархії.  Співпрацював із керівництвом Києво-Печерської лаври і в 1741 році пожертував 1000 червінців на позолоту бані Лаврської дзвінниці.

         В  Івана Івановича Берла був ще один син  –  Данило Іванович,  від третього шлюбу  з Ганною Мазепиною  (дочкою майора російського гарнізону в Чернігові). Він отримав  від Івана Скоропадського універсал на батьківські маєтки  у Воронькові,  Жереб’ятині,  Софіївці та людей, підлеглих його батькові.  Разом із дружиною Анастасією Носенкіною мав  трьох синів і доньку. Відомо,  що старший син Григорій співав  у хоровій капелі при дворі імператриці Анни Іоанівни, середній і молодший –   вчилися в Києво-Могилянській академії.

         Володимир Данилович Берло відомий нам  тим, що був возним Вороньківської сотні. Народився він і помер у Воронькові. За  Рум’янцевським описом 1767 року мав у власності  один двір господарський (в якому мешкало 8 осіб ) і один двір підсусідків  ( 5 осіб) у Вороньківській сотні. Володимир Данилович мав трьох синів  і дочку Марфу.  Найстарший –   Матвій  –  був полковим канцеляристом і засідателем Київського нижнього земського суду, Пантелеймон –  губернським канцеляристом, наймолодший, Іван,  служив підпрапорщиком лейбгвардії Ізмаїлівського полку. Дочка Марфа була одружена з Іваном Івановичем Афендиком, вони мешкали  у Воронькові.

         Рід Берлів  у першому і другому поколіннях дав відомих діячів, далі занепав і став дрібнопоміщицьким родом. Остання спадкоємиця, відома нам з роду Берлів,  – Ганна Львівна Берло – була педагогом,  літератором,  науковим співробітником Академії наук ( За матеріалами Андрія Зиля. –   «Трудова слава »,  25 липня 2007 р.,  № 98–99).