книга

Чумацька родина та батькова наука

Фото №65 ( Із розповіді Мироненка Івана Миколайовича)

Найвідоміший з роду Мироненків - предок Семен, прапрадід Івана Мироненка, хоч й мав клапоть землі, на якій він трудився з раннього ранку до пізнього вечора, та не міг прогодувати багатодітну родину. Довелося шукати долі в чумацькому ремеслі: «Ой де ж ти бродиш, де ж ти бродиш, моя доле, не докличусь я тебе»- співається у старовинній чумацькій пісні. Переповідаючи чумацькі бувальщини, Іван Мироненко жартома запитав, а знаєте ви, як народжувалися українські пісні? І на це риторичне питання відповів так: «Всі знають, що українські пісні козацького, войовничого характеру починаються на вигук «Гей, а ліричні- на вигук «Ой». Їдуть чумаки день, їдуть - другий, їдуть тиждень. Вже переспівали всі пісні, хто які знав. Їдуть мовчки. На одній з маж (так називався чумацький віз) сидів молоденький чумаченько, звісивши ноги з полудрабка. І раптом нога попадає в шпиці колеса. Чумаченько репетує: «Ой но-га-а-а..» і всі гуртом підхоплюють - «Ой дру-га-а-а…»

Весною, як обсіються та посадять городину, Семен Мироненко лаштував пожитки в дорогу, запрягав воли. Процівські чумаки об’єднувалися у валку з вороньківськими і… «Гей воли, бо немає коли». Більше місяця в один бік, стільки ж - назад. Дорогою частину солі продавали бажаючим, щоб купити харчів та речі для домашнього вжитку, а решту - продавали на ярмарках у Воронькові, Борисполі та Києві. Вдруге вирушали восени, з таким розрахунком, щоб встигнути повернутися назад « по паші», тобто до першого снігу, бо інакше не буде де пасти, тобто чим годувати волів.

(Фото №2915 На фото: Чумацька валка

Та одна з поїздок виявилася фатальною. На шляху між Єлисаветградом (нині Кіровоград) та Фундуклеєвкою (тепер Олександрівка- райцентр Кіровоградської області), в Чорному лісі, де зараз село Підлісне, орудувала грабіжницька шайка, на чолі якої був Федя-вор (до речі, на тому місці було засноване село Федвор - назва співзвучна з іменем грабіжника, яке згодом прибрало назву Підлісне і в якому народився відомий український театральний діяч Гнат Юра). То була своєрідна митниця. Грабіжники не забирали всієї поклажі, а лише встановлювали плату за проїзд. Але в тій ситуації спрацювала чумацька войовничість і непокора грабіжникам, внаслідок чого чумаків жорстоко побили, забрали волів, майно і залишили їх побитими край дороги. Нелегкою була їх дорога додому. І знову злидні, з яких доводилось вибиватися тяжкою працею. Прожив Семен Мироненко 101 рік і помер в роботі: заніс у хату гілля, почав рубати, або як тоді казали «цюкати», щоб затопити в печі, та так з сокирою в руках і відійшов на вічний спочинок.

ДІД

Його син Федір проживав у батьківській хаті. Хата двічі горіла, двічі відбудовувалась, а для селянина це справа каторжна. В 1904 році забрали до війська, служив у Царській Армії. Довелося бачити царя, коли їх полк готували до відправки на Далекий Схід. Полк вистроїли в парадній формі. В супроводі великої свити на площу перед солдатами вийшов цар і виголосив промову. А потім далека дорога до Порт-Артура. На думку діда, війну програли японцям через бездарність вищого командування. Та найгіркіший спомин- принизливий японський полон, з якого довелося йти пішки далекими і довгими дорогами Манжурії.

Незважаючи на гіркоту поразки, всім учасникам оборони Порт-Артура, навіть тим, хто потрапив у полон, за царським указом, були видані золоті медальйони ( на відміну від учасників Великої Вітчизняної війни, коли тих, хто потрапив у полон до німців, оголошували ворогами народу і яких сталінські поплічники посилали або в штрафні батальйони, або в Сибір на каторжні роботи). На жаль, медальйон не зберігся. Помер і похований у Процеві Федір Семенович Мироненко.

БАТЬКО

Його син Микола народився у 1898 році, дитинство якого пройшло у тяжкій, не дитячій праці. В сім років пішов у школу, але відразу ж довелося її залишити, бо не було кому поратись біля худоби. В господарстві було два воли, дві корови і кінь. Так і залишився неписьменним. Під час громадянської війни Микола Федорович деякий час перебував у загоні Махна, який тоді квартирував у Воронькові, але захворів і був відправлений додому. Не встиг як слід одужати, як в село вступили денікінці і був силоміць мобілізований в армію Денікіна. З нею опинився в Криму. А коли розбиті більшовиками денікінці розпочали вантажитись на кораблі і відпливати у невідомі краї Микола, з такими як сам вояками, пішов українськими курними дорогами додому.

Парубкувати довго не довелося, батьки підшукали у Воронькові невістку. Тоді так було заведено- ні хлопець, а тим більше дівчина, не мали права вибору. На щастя, вибір батьків видався вдалим. Дружина Миколи стала доброю господинею. Починаючи з 1923 року дружина народила йому трьох дочок – Пашу, Галину, Любу та сина Івана.

( ФОТО №2056 На фото :Батько, мама, сестри - Галя та Паша та брат Іван

Важка праця сільського трударя приносила сім’ї достаток, але колективізація зводила на нівець всі зусилля Миколи і його сім’ї. Щоб запобігти висилці до далекого Сибіру, довелось відвести всю скотину на колгоспний двір. У хаті поселились злидні. Активісти вигрібали з засіків усе до зернини. Сім’ю врятувало від голодної смерті працевлаштування Миколи кухарем, який варив колективні обіди для тих, хто працював у полі, або на колгоспному дворі. Діти допомагали чистити картоплю, носити воду, мили посуд і за це їм перепадала миска супу, чи борщу, а то й шматочок хліба. Так і вижили.

Батькова наука

Весною 1933 року була велика повінь. Прибутна вода затопила село. Іван з таким як сам підлітком ловили рибу, збирали качині яйця, що було значною поміччю сім’ї. Одного разу, не попередивши батьків хлопці вирушили до пристані, щоб зустріти товаришевого брата. А коли поверталися додому розгулявся вітер, полив дощ, величезні хвилі не давали можливості човну рухатись і їм довелося причалити до берега, перекинути човен і заховатися під ним від дощу. Доки йшов дощ - стемніло. Допливаючи до берега , хлопці почули гомін і зрозуміли, що люди вздовж берега шукають блудних синів. Дома вихованням сина Івана зайнявся батько. Попрацювавши як слід паском, батько насипав на підлогу перед іконами горох і поставив Івана на коліна. Як тільки батько помічав, що Іван присідав від болю, пасок знову нагадував , що волю батька слід виконувати. Погасивши лампу батьки вклалися спати, а Іван продовжував спокутувати свою провину. Але матері стало жаль Івана і вона упросила батька змилуватися. Після цього Іван тиждень не міг ходити до школи. Такі були форми виховання: жорсткуваті, але, як визнавав Іван Миколайович Мироненко , справедливі і головне- досить ефективні.

ФОТО № 8538 На фото: Іван Миколайович з сестрою Любою ( справа)

Пригадує Іван Миколайович ще один життєвий урок. По закінченню семирічки пішов він з однокласниками у Вороньківську сільраду за довідками для вступу до технікуму. Там хлопці купили цигарок. По дорозі попали під дощ і намокли сірники, а щоб цигарки не потухли, було вирішено скурити їх одну за одною. Враховуючи, що Іван до цього випадку ще по - справжньому не курив, то від тривалого куріння йому стало зле і він знепритомнів. Хлопці побігли в село і сповістили батьків. Прибіг також батько Івана і відразу здогадався про причину недугу і лише запитав: «Ну що накурився?» «Так»- ледве чутно промовив Іван і дав слово, що більше цього не буде. І свого слова дотримав. Прожив більше сімдесяти років, але після того випадку цигарку до рота не брав.

ФОТО № 2053 Старійшини роду : справа у першому ряду Микола Федорович, а зліва, у другому ряду, його дружина Марія

Війна застала Івана Мироненка пятнадцятирічним юнаком. У перші тижні війни розпочалась евакуація. З правобережжя переправляли худобу, тож Іванові довелося допомагати батькові переганяти корів і телят у Мартусівку. А звідти батько погнав скот аж до Курська. Все доросле населення Процева та навколишніх сіл було мобілізоване на будівництво оборонних споруд. Іван разом із своїми ровесниками рив окопи, протитанкові рови та різноманітні укриття. Однак нашим солдатам не довелося ними скористатися. Після здачі Києва чимало наших військових частин попало в оточення та були взяті в полон.

Шановний читачу, якщо тебе зацікавила історія Мироненка Івана Миколайовича, перегорни сторінки книги періоду Великої Вітчизняої війни, а також нарис « Дорога до батька через 53 роки».

Бориспільська районна рада