книга
ІСТОРІЯ ПРОЦЕВА В СЕРЕДНІ ВІКИ
Монгольська навала на тривалий час (майже до кінця ХVІ століття) перетворила Переяславщину на «дикие поля, подобне половецким пустыням…»(Киевская старина, 1896, т.53).
Майже три століття у друкованих джерелах відсутні спогади про нашу місцевість. Спустошливі набіги половців змінилися нашестям татаро-монголів. Лише наприкінці ХIV століття Литва захопила правобережне і частково – лівобережне Подніпров’я.
«Литва, присоединив Киев и русскую землю, нашла заселенную лишь северную часть ея, как и на правом, так и на левом берегу Днепра»(Киевская старина, 1896, т. 53).
Литовські феодали, користуючись розпадом руських земель на дрібні князівства, які були знесилені татаро-монгольським нашестям, поступово завойовували сусідні з ними землі. У результаті такої експансії литовське князівство перетворилося на досить сильну державу, яка зуміла відтіснити татаро-монголів до берегів Азовського і Чорного морів.
Приєднання давньоруських земель до Великого князівства Литовського відродило Київське князівство. Для зміцнення свого володіння в Україні в 70– 90-х роках ХIV ст. Литва почала зводити цілий ряд оборонних замків у Києві, Черкасах, Звенигородці та інших містах. Населення навколишніх містечок і сіл цілковито залежало від власників замків і виконувало накладені ними важкі феодальні повинності.
Для зручності управлінням великою державою литовський уряд визнав династійні права Олександра ( Олелька) Володимировича – сина колишнього київського князя Володимира Ольгердовича ( 1440–1455), передавши під його владу Київщину і Переяславщину (обширні землі по обидва береги Дніпра). Тоді ж земельними власниками стають князівські слуги-бояри, які одержували орні землі та пасовища від удільних князів та воєвод. Так, у 1455 році київський князь Олександр (Олелько) Володимирович передав своєму бояринові Олехну Сохновичу великі володіння на Переяславщині. Це засвідчила грамота від 1 лютого 1455 року :
« Я, Олександр Володимирович, княже киевское, Олехну Сохновичу дал есми, боярину моему, городыче : Старое над Днепром, Покалаурово, селище Булатчин, селище Круглое, селище Сошниково за Каранью з озерцем Белым, и к тому три городича за Днепром: Бусурменское, Ярославское, Сальково з озерцем Липовым и селище Процево» (Стороженко А.В. Очерки Переяславской старины. Исследования, документы и заметки. – К., 1900. - С. 79).
А.В. Стороженко пише, що ще до нашестя Менгли-Гірея в 1482 році деякі місцевості Київської і Переяславської земель перетворилися вже на пустку, були майже не заселені. Це колишні укріплення – городища Старе, Бусурменське, Ярославське і Сальково), а також колишні неукріплені поселення – селища Булатчин, Кругле, Сошниково і Процево (Там само. -С.73).
Про існування людей, які б мешкали в цих місцевостях, не згадується. Певно, їх не було, якби тут осіли люди, то вони несли б частину натуральних повинностей і сплачували б данину грішми і дичиною чи продуктами.
Із подальшим освоєнням земель, близьких до укріплених городищ, останні поступово втрачають своє оборонне призначення і згадуються в писемних джерелах здебільшого як місця землеробства. Їхніми власниками стають нащадки Олехни Сохновича: Юхно Олехнович, Іван Олехнович, Марія Іванівна ( дружина Федора Лозки ). У четвертому поколінні чоловічий родовід Олехни Сохновича перервався і його володіння перейшли до роду Лозок як посаг (Там само. - С.84).
Землі Олехни Сохновича вимірювалися 36500 десятинами. Пізніше вони входили до складу Вороньківської, Рогозівської і Єрковецької волостей.
Природні умови краю були сприятливими для розвитку землеробства, скотарства, рибальства, бортництва. Соснові бори, гаї, що стояли темною стіною, населені співучим птаством діброви, білі березняки вабили сюди людей. По берегах річок Альти, Красилівки, Ікви були густі зарості диких слив і вишень. У кришталевих водах Дніпра водилося багато риби: білуга, осетер, сом, короп, судак, окунь, лящ і тараня – найважливіший козацький харч.
Описуючи свої враження від перебування в Україні, французький інженер Гійом Левасер Боплан (архітектор Кодацької фортеці) свідчив: «риби було стільки, що рибалки за одну кидку виймали із сіток понад 2000 щук. Крім того, у плавнях водилися бобри, видри, а в лісах – куниці, вепри, косулі, лисиці, зайці та вовки».
У 1544 році польський посол Литвин писав: «Київ оточений родючими землями. На берегах ріки дикий виноград сам по собі росте. Старі дуби від старості всі в дуплах, у яких рої бджіл з сотами меду, приємного кольору і смаку. Велика кількість газелей перебігає взимку зі степу в ліс, а влітку із лісу в степ. Я б не повірив, якби сам не був свідком. Спис, кинутий у березні в воду, так і залишається стояти твердо, як в землі, так густо риби. В один день наповнили тисячу возів рибою»(Гузій В. Золота очеретина. Броварщина . Історико- краєзнавчі нариси. - Бровари, 1997.-С.66).
Природні багатства краю були чи не основним чинником міжусобних, часом родинних затятих суперечностей. Так, у 1522 році сини Федора Лозки і Марії Іванівни з роду Олехновичів-Юхновичів – Філон, Богдан і Василь поділили батьківські і материнські володіння. Філону Лозці дісталися землі матері, він не мав дітей чи його нащадки швидко померли, бо вже в 1586 році володіння були поділені між синами Василя Лозки: Степаном, Лаврином та Іваном. Степан був другим чоловіком засновниці Києво-Братського монастиря Єлизавети ( Галшки ) Лозкіної, дівоче прізвище – Гулевич. Лаврин одружився з Ганною Гуревич, Іван – із Магдалиною Мирською. У Лаврина та Івана не було синів, тому після їхньої смерті землями володіли спершу жінки, а потім – дочки. Варвара Лавринівна побралася з Олександром Красинським, а Олександра Іванівна – з Олександром Суриним.
Земельні володіння були поділені на дві частини: одну частину «добра» (Сальківські і Сошниківські ) отримав підчаший київський Лаврентій (Лаврин) Васильович Лозка, а другу – ( Жереб’ятинські, Вороньківські, Процевські і Рогозовські) – Київський земський писар Іван Васильович Лозка(Стороженко А.В. Очерки Переяславской старины. Исследования, документы и заметки. – К., 1900.- С.86).
Лаврин та Іван Лозки і їхні найближчі спадкоємці (вдови, дочки, зяті) посилено займалися колонізацією пустинних володінь і для цього переманювали власників з-за Дніпра. Документально відомо, що до Жереб’ятина тікали піддані Василя Ходики із с. Креничі Київського повіту і піддані Єлизавети і Михайла Лозок із с. Рожева Радомишльського повіту, в Сошників прийшли піддані Йозефа Халецького з м. Ржищева, у Рогозів – піддані Якова Лемеша з с. Бежова Житомирського повіту. Підданих від «наших» Лозок переманювали інші колонізатори. Так, у 1604 році 22 підданих Івана Лозки з Жереб’ятина втекли з жінками і дітьми в нові поселення князів Вишневецьких – у Жовтин, Луком’є, Лубни і Пирятин. Те саме повторилося і в 1607 році(Там само. - С.87).
Після смерті Івана Лозки (між 1611 і 1613 рр.) його рідний брат Лаврин почав захоплювати землі своїх родичів. У 1613 році Лаврин Лозка зробив «наїзд» на володіння вдови Івана Лозки – Магдалини і її дочки Олександри і силоміць відібрав у них ґрунт Жереб’ятинський, городище Бусурменське, селище Воронковичі…
Через п’ять років (1618) Лаврин Лозка, незважаючи на існування роздільного акта, чотири рази влаштовував «наїзди» на володіння невістки і племінниці. Першого разу його сошниківські піддані забрали борти з бджолами з Ясівського борка і викосили сіно в урочищі Селюбовичок і на підгороднищах Калауровських. Удруге його Сошниківські і Сальківські піддані «наїхали» на ґрунт Жереб’ятинський, пограбували його і виорали ниви на урочищі Старе Підгородище. Втретє люди Лаврина Лозки спалили клуню Лозкіних в урочищі Томоклятин. І в четверте Сошниківські піддані і Вітачівські піддані «супруги его Анны Лозкиной (из Гулевичей) пытались отнять у Магдалины и Александры Лозкиных городыще Бусурменское, селище Степовое поле, Процив, Мшенец, Крупянь» (Там само. - С.88). Магдалина й Олександра того ж 1618 року та їхні піддані спалили скирти сіна в Сальківському володінні Лаврина Лозки.
Люди Йозефа Халецького із Ржищева напали на Сошниківське володіння Лаврина Лозки і пограбували його. Бориспільські піддані воєводи Київського і гетьмана Станіслава Жолкевського «наїхали» на Жереб’ятинські володіння Магдалини Лозкіної і загрібували хліб в городищі Рогози(Там само. -С. 89).
Важко перелічити всі перипетії внутрішньої війни у родині Лозок. Головним приводом до цих міжусобиць було прагнення сильнішого розширити свої володіння за рахунок насилля і пограбування найближчих сусідів. У той час володіти землею жінкам було дуже тяжко. Тому, коли Олександра Лозкіна вийшла заміж за Олександра Сурина, а Варвара Лавринівна – за Олександра Красинського, володіннями почали управляти їхні чоловіки.
Акт від 6 вересня 1624 року свідчить, що Олександр Сурин продав Красинському свої володіння, проте і після продажу він продовжував розпоряджатися цими землями. Тоді розлючений Красинський силою вигнав Суриних із придбаних ним володінь.За допомогою козаків він здійснив напад на Вороньківський замок, де сидів Сурин, і розгромив його( Там само. - С.88 – 95 .
Пізніше, в 1628 році, Олександр Красинський передав свої володіння Людвигу Олізару Волкевичу, а після його смерті в 1645 році ці землі перейшли дітям – дочці Ганні і синам Якову, Михайлу і Станіславу. Але в 1648 році владу Волкевичів на цих землях було ліквідовано козацькою шаблею.
З посиланням на польські джерела, М. Костомаров переконливо пише про безправ’я селян, їх тяжке економічне становище, про зажерливість та зухвалість феодалів. В історичній монографії «Богдан Хмельницький» він повідомляє, що пани утримували при дворах натовпи шляхтичів, які існували за їхній кошт і байдикували, а в найбагатших було по декілька тисяч таких дармоїдів. Їх утримання лягало непосильним тягарем на плечі селян. Наприклад, поміщик брав на дворову службу дітей, не полегшуючи повинностей родини; з кожного вулика він отримував очкове мито, з кожного вола – рогате, за право пасти худобу – спасне, за право збирати жолуді – жолудяне, за лов риби і звірів – десятину, за помел борошна – сухомельщину. Селянам не дозволялося не тільки готувати вдома напої, а навіть купувати в іншому місці, крім панської корчми, якою завідував орендар-єврей. Коли у пана радість, піддані повинні давати вітальне, їде пан на сейм, богомілля чи весілля до сусіда, всі його витрати лягають на підданих. Де не проїжджає чи проходить пан, там холопа чекають грабіж і покара: панські слуги забирають хліб, курей, баранів, продукти харчування. А коли поскаржиться панові, то йому за це «по вухах надають(Костомаров М.І. Богдан Хмельницький. Історична монографія. – Дніпропетровськ, 200.-С. 44–45).
Тож наприкінці ХVI і до середини ХVII століття Україну охоплює хвиля козацько-селянських повстань, одне з яких – під проводом Северина Наливайка – було найпотужнішим. Не занепав козацький бойовий дух і в жителів наших сіл, бо вже в 1630 році процівчани гідно проявили себе у повстанні нереєстрових козаків під проводом Тараса Федоровича (Трясила).
Після Волкевичів Вороньків і навколишні села, зокрема Проців, Сальків і Софіївка, потрапляють під володіння Якима Сомки. Зберігся універсал Б.Хмельницького, згідно з яким «Сомко получил около Воронкова и соседнего с ним Рогозова – земли, принадлежащие прежде польським панам»(Там само. - С.104).
Є припущення істориків, що Запорозьке військо продавало козакам панські землі. Такий приклад наведено в універсалі Хмельницького : «ознаймуем сим нашим писаним, кому бы о том ведать належало, ижъ отдалъ до скарбу нашого войскового Якимавичъ, товариш нашъ, суму певную за все грунты панскии, так воронковские яко и рогозовские, за которыми сумму отобравши оники в поссесию и вечное заживане Якимове подаемъ» ( Універсал наш 26 июня 1655 г. «под Бадом»).
Випадок продажу залишеної після панів землі цікавий тим, що це був швагер Б. Хмельницького, адже гетьман першим шлюбом мав за дружину сестру Сомка. Але як би там не було, а Сомко поселився у Воронькові й осів тут, поки не загинув у 1663 році.
У 1648 році Перяслав став полковим містом. Переяславський полк був одним з найбільших в Україні, до його складу входило 18 сотень, серед яких і Вороньківська сотня з козаками Салькова, Софіївки та Процева. Першим Вороньківським сотником став Богдан Кришненко. Чимало козаків цих поселень було занесено до реєстру від 16 жовтня 1649 року, про що свідчать прізвища, які досі збереглися в мешканців цієї місцевості (Крилач, Усик, Сагайда, Мироненко, Щегель, Щербак, Петрук).
Коли в 1648 році весь український народ піднявся на боротьбу проти польсько-шляхетського панування на чолі з Б. Хмельницьким, населення с. Процева, що входило до Вороньківської сотні, хоробро билося під Пилявцями, Замостям, Зборовим, Берестечком, Батогом.
Процівці залишилися вірними рішенням Переяславської ради ( 1654 року). У рік найвищого напруження війни Польщі з Росією (1663–1664 рр.), коли війська шляхти на чолі з Яном Казиміром, підійшли до Воронькова, їм було дано гідну відсіч.
У XVIII ст., у період гетьманування І.Скоропадського (1708–1722 рр.), Процевом заволодів бориспільський священик Петро Русанович, в якого згодом село відібрали ченці Києво-Печерського монастиря, і землі навколо Процева, Гнідина та Вишеньок були колонізовані монахами. Землі Софіївки захопила козацька старшина, а с. Сальково перейшло у володіння поміщиків Євреїнових.
Після секуляризації, тобто звільнення означених земель від церковного володіння і передачі їх Петром Могилою у відання Колегії ( у власність казни), ченці Києво-Печерської лаври ще тривалий час робили спроби повернути собі ці землі.
З переказів відомо про боротьбу населення Софіївки, Салькова і Процева з ченцями Лаври. В одній із сутичок кріпаки вбили монаха Артема (тепер тут Артемів горб), який служив прикажчиком монастиря. Особливо затяжними були конфлікти між Софіївськими козаками та монастирськими прикажчиками за землю, луки, рибні угіддя, навколишні ліси.
Із подальших писемних відомостей ми дізнаємося, що у 1781 році землі Салькова і Софіївки належали Луці Лукашевичу, а згодом їх успадкували пани Жуки та Павловські, аж до революційних подій 1917 року.
.
