книга
СПОГАДИ ОДНОСЕЛЬЦІВ
Олександра Макарівна Рожко:
– Моїй сестричці Маринці Зюзюн було 19 років, коли ми її проводжали до німецького раю. Наказали нічого з собою не брати, та, по правді, й не було чого. Взяла малесенький вузлик, вклонилася хаті, яку щойно звів батько, і провели ми її до центру, де вже зібралася велика група людей. Поліцаї, відмітивши всіх, наказали нікому не підходити. І, вишикувавши людей у колону, повели на гору. Там стояли підводи, які до самого Борисполя супроводжували поліцаї. Разом з усіма Марина опинилася в м. Ганновері. Оскільки вона була з села, то хазяїн забрав її у село Веденберг разом з Опрощенко (по чоловікові – Іогансон) Катериною Максимівною.
Господарі були жадні, годували майже самою бруквою та хлібом із домішками. Робила сестра все, та одного разу, зав'язуючи снопи на підводі, впала і пошкодила спину. Додому повернулась зовсім хвора. Злягла з першого дня. А хворобу визнали лікарі страшну – туберкульоз. Батьки, що тільки могли, на свої копійки купували, аби хоч трішки краще її годувати. Приходило Маринку провідувати багато людей, та мене до себе близько не підпускала, тяжко кашляла і все мені наказувала, щоб я була акуратною, як виросту. Прожила вона недовго, у січні 1947 року сестра померла.
Зі спогадів Софії Андріївни Марченко (Опрощенко):
– Першого набору до Німеччини я уникла, батьки мене переховували. Та наступного разу, коли я також зникла з дому, поліцаї забрали мою меншу сестру Надю, якій ішов 17-й рік. Працювала Надя на заводі зі своїми подругами з нашого та сусідніх сіл. Годували їх погано, варили брукву, вона дуже схудла, а вижила тільки тому, що з нею ділилися харчами інші. Після війни повернулася додому, та вже була хвора на туберкульоз. Згодом вийшла заміж, нажила двох діточок і померла. Така сама доля спіткала не одну молоду людину з Процева. Від недоїдання, тяжкої праці, холоду важку хворобу дістала і Байчас Марія Федорівна, яка також померла.
Зі спогадів Марфи Яківни Герус, 1922 року народження:
– Мені на той час ішов двадцятий рік. Жили ми в центрі села, а тому слідкували за переміщенням поліцаїв, старости, сторожко прислухалися до їхніх розмов, особливо, коли поліцаї збиралися вечорами, після доброї чарки горілки.
Про те, що будуть відправляти мене на роботу до Німеччини, повідомили мого батька. Батько наказав, щоб я з невісткою, а вона була з Рогозова, ішли полем до її батьків. Так ми і зробили. Уникли першої відправки до Німеччини.
Другого разу, коли забирали молодь з Процева і була назначена і я, ми так само поступили. Але коли стали перевіряти, де ми могли заховатись, Горобей сказав: «Постой, невістка з Рогозова, вони точно там». І, осідлавши коней, двоє поліцаїв кинулися в погоню за нами. Приїхали вони до батьків невістки, а нас там немає, перевернули все, заглянули всюди. На тому й поїхали. А ми вже надвечір добралися до Рогозова, але повернули не до батьків невістки, а заночували на окраїні Рогозова, у діда і баби невістки. Таким чином мені вдруге поталанило хоч у цьому.
Спогади Параски Гнатівни Страшної:
– Мене разом з Галиною Андріївною Розумною (Компанець), Ольгою Іванівною Фарбун (Конопля), Мелашкою Терентіївною Компанець, а також із хлопцями: Крилачем Федором Григоровичем, Шкурко Іваном Семеновичем та Списовським Павлом Федотовичем забрали вже в другому наборі до Німеччини. Деякі молоді люди тікали з села, переховувалися, а мені не було куди дітися, бо залишилася мама з двома меншими братами – Григорієм і Михайлом, батько був на фронті. Погрузили нас на підводи і посадили в товарняк на станції в Борисполі. Дехто ухитрився і звідти втік. Доправили зразу до Києва. Перебували ми на території якоїсь тюрми. Зняли з нас одежу, залишивши зовсім голими. Всю одежу пропарили, а нас помили якоюсь рідиною пекучою, щоб зникли воші. Тіло від того пекло декілька днів. Через деякий час повернули нашу одежину. Знову погрузили нас у поїзд і з 15 по 25 квітня1943 року везли нас до Німеччини. В дорозі годували вареною бруквою, давали трошки хліба і цукру, а також ми їли те, що взяли з собою. По нужді поїзд зупинявся.
А я зберегла свою ячмінну хлібину, яку дала мама, аж до останнього місця призначення. Привезли нас до міста Клягенфурт – це був, як казали, пересильний пункт. Тут нас уже чекали господарі, які відбирали прибульців на роботу. Я в цей час роздавала дівчатам по шматку хлібини, до мене підійшов Ульбінк Андрій і забрав до себе на роботу в с. Санк Мартін ( Австрія). Йому було років 70. Був добрий, бо сам, як розповідав, у першу світову був у полоні в Росії, а тому, відчувши на собі всі його тяготи, до мене ставився по–людськи. Робила різну роботу, переважно по дому (прибирала, замітала дворище, рубала і складала дрова у в'язки, мила посуд (збирала його за цілий день, а вечором все перемивала). Село знаходилося в горах, серед лісу. Орали землю плугом в одну сторону. В хазяїна було дві дочки і син, який перебував на війні. Мав хазяїн 8 корів, пару коней і до десятка свиней, а також свій трактир (продавав пиво).
Разом з нами працювали і господарі. Сама хазяйка варила нам їсти вдень, а ранком – я. Господиня також перевіряла всю роботу по господарству.
Нас було четверо найманих робітниць. Робили з шостої ранку до десятої вечора. Було прийнято запрошували до їди 5 разів на день. Вранці – півтора літра перегону і кукурудзяна каша, бери скільки хочеш. Потім був підобідок – скибка хліба, сир і масло. Обід о другій годині. Суп картопляний (картоплю не чистили, а обмивали ), але без хліба. Перед вечором давали квас із груш і кусочок хліба, а вже ввечері – легкий суп без хліба. В хазяїна був великий триповерховий будинок, ми, заробітчани, жили на третьому поверсі, він не опалювався, та й не було потреби, бо погода стояла завжди тепла.
Щомісяця нам давали гроші по – 15 марок, можна було дещо купити (нитки, голки, сорочку).
Вихідним днем була неділя. Всі сходилися до управи в центрі села. Бувало, я декілька разів провідувала Ольгу Фарбун, яка проживала від мене за 7 кілометрів і працювала в хазяїв (чоловік та жінка) одна. Господарі були в неї старі, але вони її не ображали. Їла вона разом з ними, і мене, бувало, вгостять. А от щодо гуляння, то тут були суворі правила. Німці не могли спілкуватися з руськими, щоб не було змішання крові, як нам говорили. Це дуже каралося. А от між полоненими могли зав'язуватися стосунки. Так, приміром, Параска Григорівна Шульга вийшла заміж за американця і разом з ним туди виїхала.
Коли закінчилася війна, то господар нам сказав, щоб ми не поспішали, поки не розгрузиться дорога. А в один із травневих днів ми зібралися всі разом в районі, де пробули два дні, а потім на машині нас направили в Клягенфурт, а з нього автобусом прибули в Бруксберг. Там було багато таборів, і ми проживали в них десь місяців зо два. А потім через Будапешт переправили нас на Україну. Вигрузили в Миронівці, через Київ не пустили, бо ми вороги народу, звідти на платформах добралися до Києва, а там уже пішки додому.
На село було страшно глянути. Так що моє перебування в Австрії для мене видалося раєм. Хлопці не зразу прийшли додому, їх відправили на "перевірку", і лише через декілька місяців, а то й років повернулися в село. Федір Крилач уже був хворим і через кілька місяців помер від туберкульозу.
Хата наша згоріла, зробили ми курінь, вимазали чорним глеєм. Батько коли попав у полон, то вернувся додому, але в 1943 році пішов разом із 18 процівськими чоловіками, які також перебували в полоні, на будівництво дороги до Полтави. Приїжджав по неділях, але що він міг допомогти. Лише в 1947 році повернувся додому.
Я зразу ж пішла в колгосп, щоб не забрали город. Робила по дві норми, за себе і маму, бо вдома було багато роботи. Менші хлопці ще вчилися, а тому треба було їх годувати. Брати вивчились, отримали освіту. Гриша закінчив інститут і працює в Кірові, а менший одружився і живе в Білій Церкві.
Чи жалів хто мене, питаєте? Знаєте, як на нас дивилися? Ми ж бо всі були там гулящими… Де найважча робота, туди мені наряд у колгоспі. В неділю чи святкові дні – знову такі, як я, на роботі. Казали так: "А що їм, бездітним, робить, хай ідуть і працюють». Бувало, зберемося з дівчатами й виплачемося… Наробилася я за свій вік, ой, як наробилася, а хто пожалів?.. Та на що обіжатися, коли були такі часи, не доведи Господи, щоб таке лихо ніколи не повторилося на землі нашій.
Із розповіді Івана Миколайовича Мироненка:
– Через три дні після страти активістів старостат склав списки молоді, які підлягали відправленню на роботу до Німеччини, рознесли поліцаї всім повістки, в яких мовлено, щоб 14 травня явитися до комендатури. Отримала таку повістку і моя сестра Галина, яка тільки–но закінчила Ржищівський технікум. Ніч у нашій сім'ї була безсонною. Я дуже любив свою сестру і не міг уявити, як вона, молода, красива, поїде поневірятися до далекої і ворожої Німеччини. На ранок я твердо заявив батькам, що поїду замість сестри до Німеччини. Було тоді мені 16 років. Взявши з собою приготовлену батьками торбину з продуктами, 14 травня відправився на колгоспний двір, куди сходилися приречені до неволі мої земляки.
Проводжати нас вийшло все село. В супроводі поліцаїв на підводах нас доправили до Борисполя, а потім вже під конвоєм німців везли на Київ. Через два дні зігнаних з усієї Київщини молодих людей завантажили у вагони з гратами на вікнах, і під охороною поїзд попрямував до Німеччини. Нас у вагоні було, мов оселедців у банці. Немає посмішок, не чути розмов. Усі подумки з близькими, котрі залишились вдома, в очах туга за рідними, за домівкою, за селом.
Під рівномірний стукіт коліс тремтить і настирливо крутиться в голові думка: "А чи доведеться побачити ще рідні місця?" В дорозі поїзд робив дві зупинки на добу у безлюдних місцях; під конвоєм німці випускали нас справити свої природні потреби. І знову – на захід.
Привезли у Ганновер. Нас зустрів обнесений трьома рядами колючого дроту табір. Ми звернули увагу, що навколо табору земля місцями просіла. Як пізніше нам пояснили «старожили», взимку були розстріляні і звалені в яму радянські полонені, зверху засипані землею, яка з настанням тепла почала провалюватися. Скільки їх там, безіменних, залишилося у землі чужій! Очевидно, ніхто не скаже.
Годували раз на день. Причому, мерщій потрібно було взяти миску, ложку, підбігти до чана з баландою, швидко поїсти, помити і знову покласти миску і ложку на місце, щоб нею міг скористатися наступний, який чекав у черзі.
Щодня в центрі табору шикували всіх привезених, приходили «покупці» і вибирали потрібний для них «товар», тобто нас, невільників. Я попав на відбудову заводу, який був зруйнований унаслідок бомбардувань союзниками СРСР. Працювали по 12 годин.
Згодом завод почав виготовляти снаряди. Я виконував всяку чорну роботу: прибирання в цеху, підвіз заготовок та інше…
Годували двічі на день: ранком так званий буханець – хліб на чотирьох, 20 грамів маргарину та чашка кип'ятку. Хліб був із відходів цукрових буряків з незначною домішкою житнього борошна. Ввечері – суп, або «баланда», зварений з сушеної брукви. Запах – як із силосної ями. У правій руці тримав ложку, лівою рукою защемлював носа – і їв. Причому їсти потрібно було швидко, бо хтось сильніший міг відібрати і цю баланду, тоді взагалі залишишся голодним. Були зі мною і товариші–односельці. Мій однокласник Андрій Шкара від недоїдання захворів і на 59–й день помер. Другий однокласник Михайло Шкара працював різноробочим у цеху, від тяжкої праці знесилився і також помер. Однокласники Михайло Тименко і Йосип Савон працювали у ливарному цеху, де умови праці були надзвичайно тяжкі. Йосип Савон вирішив тікати вночі, вибравшись через вікно барака. Він пробрався під колючим дротом і сховався у залізничному вагоні. На другий день цей вагон завезли на наш же завод, його спіймали і відправили у спецтабір, звідки через 21 день він повернувся знову в ливарний цех, вигляд у нього був страшний: це скелет, обтягнутий шкірою. Через два місяці, трохи оклигавши, Йосип удруге тікає з табору, але знову його спіймали і вже 56 днів він відсидів у спецтаборі. Але це не зупинило вольового і сміливого хлопця. Втретє ховається в одній із кінамт їдальні, запасається продуктами і тікає. Подальша доля його невідома.
Були випадки, коли невільника в медичній частині табору визнавали хворим, нездатним працювати і відправляли додому. Так відправили хлопця із Жереб'ятина (Жовтневе). Я написав записку для сестри, в якій вказав, де знаходжуся і де мої земляки. Листа зам'яли в рукав і, як не дивно, він дійшов до моїх рідних. Місяців через чотири відправили додому і мого однокласника – Сергія Єлисейовича Лизуна, з ним я подав додому другу звістку. Кожен з нас мав нашивку на грудях: OST і номер. Мій табірний номер був 2347.
В кінці 1943 року, вночі, понад 200 англо–американських літаків здійснили наліт на Ганновер. Скинуті на парашуті освітлювальні бомби ніч перетворили на день, а суцільні вибухи геть зруйнували місто. При таборі було бомбосховище, в якому зібралися і всі вільні від роботи на заводі.
Одна з бомб розірвалася неподалік бомбосховища, мене засипало піском та уламками, за кілька хвилин я був завалений. Перед моїми очима промайнуло все моє дитинство, школа, юність, батьки, заплави і луки, моє рідне село. На цей раз смерть обійшла стороною, мене відкопали із завалу. Після бомбардування Ганновер горів кілька днів.
Після поразки під Сталінградом у німців зникла впевненість у перемозі. Відбулися зміни і в таборі: був знятий колючий дріт навколо нього, поліпшилося харчування.
Почастішали і бомбардування міста англо–американськими літаками. Під час одного з таких нальотів був зруйнований будинок, в якому ми мешкали. Під уламками загинув мій сусід по нарах Іван Черняхівський з Білої Церкви.
Фронт наближався до Німеччини. Весною 1945 року до Ганновера підійшли американські війська. Охорона табору розбіглася, ми також переховувалися де хто міг. Я з товаришами 5 днів провели у вентиляційному люці на покрівлі будинку. І ось настав день, коли на вулицях Ганновера з'явилися американські танки та солдати ( в основному негри). Це було 10 квітня 1945 року. Американці дали всім, хто був на примусових роботах, три дні свободи. Почалися погроми магазинів. Кожен брав, що бажав. Розгромлений був м'ясокомбінат, склад з цукром, винний склад, де в підвалі бродили по коліно у вині, що текло з розбитих бочок.
Про капітуляцію німців і перемогу дізналися 10 травня. По закінченні війни ще півтора місяця жили в таборі, годували нас дуже добре. За цей час усі поправилися, чекали повернення на батьківщину.
20 травня до табору приїхала колона американських студебекерів. З речами, які ми придбали під час погромів, погрузились на автомашини, і нас доправили до вокзалу. На ранок поїзд привіз нас до мосту через Ельбу, де проходив кордон американської та радянської зон окупації.
Пішки, з речами в руках, вже по радянській зоні окупації, нас колоною вели до Магдебурга. При вході до міста височів величезний плакат: радісна жінка і наше "Родина–мать вас ждет!". Пригадую, як хтось у колоні пожартував: «Жде так, що як попадешся, то не вирвешся!». Його слова були пророчими.
На величезній площі в Магдебурзі зібрали всіх із різних таборів. І скомандували жінкам та чоловікам, які старші 50–ти років, зібратися в одній стороні, колишнім військовополоненим – у другій, вивезеним примусово до Німеччини – в третій. Наступна команда: «Всі речі скласти до купи, залишивши в себе лише продукти на три дні. Маршем, колоною в супроводі радянського солдата, нас повели до міста Шербет – за 30 кілометрів від Магдебурга.
Тут нас зібрали на аеродромі, сформували батальйони, роти, взводи, дали командирів, лопати і наказали рити землянки. А потім почали навчати військовій справі.
У новому радянському таборі було 53 тисячі таких, як я. У таборі нас "фільтрували", через 4–5 днів кожного викликали по кілька разів на допит, де ставили майже одні і ті самі запитання: «Як попав у Німеччину, де працював, з ким і т.д.».
Ось таку анкету (фільтраційну справу) потрібно було заповнити кожному.
Управління Комітету Держбезпеки
при Раді Міністрів УРСР
Цілком таємно.
Обліково–архівний відділ
Фільтраційна справа №
АНКЕТА
На громадянина __РСР, який повернувся
В Радянський Союз через _____________ кордон
- П.І.Б. (якщо прізвище змінено, то коли, чому і яке мав прізвище до зміненого).
- Рік, місяць, число народження
- Місце народження (республіка, край, область, район, село).
- Останнє місце проживання й адреса:
А) чи був до початку війни призваний в армію;
Б) до виїзду за кордон.
5. Національність, рідна мова, якою іноземною мовою володіє і в якій мірі.
6. Партійність, до якої організації належав до окупації.
7. Де знаходяться партійні, комсомольські документи ( коли, куди здав, порвав, відібрали окупанти, де, ким).
8. Освіта ( коли, де навчався).
9. Професія, спеціальність.
10. Чи був засуджений при своїй владі і за що, на скільки.
11. Відомості про трудову діяльність до окупації, чи був призваний у Червону армію з 1939 року.
12. Відношення до військової служби.
13. Участь у бойовій операції (де, коли, у складі якої частини, чи був поранений, нагороди за бойові операції).
14. Проходження служби у Червоній армії.
( дата, назвати частину).
Дописати звання. Місце знаходження частини.
15. Де, коли і при яких обставинах попав у полон чи оточення.
16. При яких обставинах потрапив на окуповану радянську територію.
17. Скільки раз, коли, де затримували, допитували військовими, поліцейськими органами, за якими питаннями.
18. Де затримували, якщо судили, то за що, строк покарання, де і коли звільнений.
19. Відомості про вид зайнятості.
20. Чи викликали на допити за кордоном? Ким, коли, у зв'язку з чим.
21. Відомості про вид зайнятості і місце проживання за кордоном.
22. Кого із радянських громадян знає як зрадників батьківщини (вказати прізвище, ім'я, по батькові, встановити відомості, у чому саме виражалась зрадницька діяльність і де вони зараз знаходяться.
23. Коли і при яких обставинах повернувся в Радянський Союз.
24. Відомості про сім'ю і рідних (батько, мати, дружина, діти, брати, сестри за останніми відомими йому даними).
25. Де проживають і чим займаються (останні відомості), якщо вибули із останнього місця проживання (куди). Загинули, померли, звідки йому стало про це відомо.
26. Що хоче допитуваний повідомити про себе.
27. Куди допитуваний хоче їхати (правильну адресу) і чим буде займатись.
28. Перевірити всі в наявності відповідні документи, ким, коли вони видані, №№.
Дактиловідбиток вказівного пальця правої руки.
Місце для фотографії.
Підпис допитаного.
Через деякий час мене направили служити в гвардійську кавалерійську дивізію. Прослужив недовго, в основному був зайнятий на сільгоспроботах. Пізньої осені повідомили, що перевірка закінчена і нас відправляють додому. Кожному видали довідку. Уже на радянських ЗІСах привезли в табір для військовополонених під Гродно в Білорусію, де ці довідки відібрали, знову сказали, хто ми ( зрадники, вороги народу), поселили нас у землянках.
Сформували батальйони по 1000 чоловік у кожному. Я попав у стройбат, який відправили на Урал, в Башкирію і Татарстан, де були знайдені великі поклади нафти. Прибули взимку, мороз 20–25 градусів, поселили у фанерних бараках. А вже на другий день дали ломи і почали в кар'єрі добувати гіпсовий камінь. Мороз 20 градусів. Рукавиць немає, шкіра на руках примерзає до металевого лому. Так три дні підряд. А потім мене направили на будівництво міста Октябрськ. Тут я працював з 4 грудня 1945 року до 1984 року. Так зустріла нас і облаштувала сталінська «Батьківщина – мати».
Іван Миколайович в далекій Башкирії пройшов шлях від муляра до заступника начальника будівельного управління Міннафтобуду СРСР. За високий професіоналізм і сумлінність у роботі був удостоєний почесного звання Заслуженого будівельника Башкирії. Та всі роки Івана Миколайовича не покидала думка про повернення до рідного села. Повернувся разом зі своєю сім'єю у 1985 році. І з першого дня розпочав роботи з газифікації Процева. До глибокої старості намагався віддавати свій досвід, знання, вміння у справах процівських, за що й залишається в пам'яті вдячних односельців.
Серед тих, хто залишав рідний Проців, був і Григорій Гнатович Кияшко – випускник Рязанського військового піхотного училища, молодший лейтенант Червоної армії
Він першого ж дня війни вступив у нерівний бій з фашистами, потім гіркота відступу, поранення, оточення, принизливий полон, втеча. Неймовірно ризикований для життя шлях, яким добирався по окупованій ворогом території в рідний Проців. І знову був схоплений. Разом з коханою, своєю першою любов'ю – Марійкою Приходько, відбули у незвіданий край, ім'я якого – «німецький рай». В'язень Заксенхаузена та Гамбурзької тюрми Фюсбуттель. За підпільну діяльність, пов'язану з агітацією, невиконання денних норм і порушення технологій виробництва гумових шин для німецьких армій, разом з іншими кількома невільниками був засуджений до страти, але відважився на втечу і втік до англійської зони окупації.
А яку зневагу, приниження, цькування довелося пережити Г.Г. Кияшко, коли повернувся після війни в рідне село. Та найбільше боліло те, що впродовж майже 45 повоєнних років його, солдата, який одним з перших вступив у бій з ворогом, брав участь у нерівній боротьбі з фашистськими окупантами, не було визнано учасником війни. І лише в 1990 році йому вручили, як учасникові бойових дій, орден Вітчизняної війни та відповідне посвідчення.
Спогади Марії Тихонівни Крилач:
– Це вже був другий набір молоді, яку відправляли до Німеччини. Записали поліцаї й мене, мені виповнився 21 рік, на руках – двомісячна донечка Євдокія. Разом зі мною відправляли і Мотрю Денисівну Куценко, в якої був тримісячний синок Андрійко. В руки взяла клуночок, мати поклала хлібину і взяла з собою нові чоботи, бо на дворі було прохолодно. Клуночок поклали на підводу, а дітей до Борисполя несли на руках. Ніде не зупинялися, все підганяли поліцаї. Чимала нас була валка. Коли прийшли на станцію, стали заганяти в товарняк. Підходимо і ми з Мотрею до вагона. Діти плачуть, стоїть неймовірний галас і раптом один із бориспільських поліцаїв відштовхнув мене і Мотрю в сторону і кричить нам: «Тікайте під поїзд, бо пропадете».
Добиралися всю ніч додому, йшли полями, боялися заходити в села хоча б напитися водиці. Дома нам були раді, ми з місяць не показувалися на вулиці. А через деякий час простудилася дитинка в Мотрі Куценко і померла.
Дякуючи місцевому поету Степану Ісааковочу Савону, ми маємо можливість ознайомитися з долею десятків процівських «остарбайтерів».
На одному з невільничих ринків відібрали Марка Йосиповича Хоменка, вчителя із Ржищева. Його залишили для організації опору німецькій владі. Дивом уник пекла Бабиного Яру, куди його везли. Схоплений гестапівцями в Шепетівському лісі, був кинутий у концтабір Равенсбрюк. Відтак опинився у байєра, де й зустрів Олену Кудрю із старовинного козацького села Салькова. Доля пов'язала їх на все життя. Равенсбрюк по закінченні війни став розподільчим пунктом з відправки «остарбайтерів» на Батьківщину, там Олена народила свою первісточку, донечку Ніну. То було важке материнське щастя… Американці наполегливо рекомендували їхати до Америки, Канади. Не поїхали в чужі краї, манила рідна сторона, тож повернулися до неї як до неньки.
На все життя запам'ятався Миколі Свиридовичу Шульзі та його дружині Олені чотирнадцятигодинний робочий день у байєра Вальтера Штрубе з селища Колдінкен, що під Ганновером. Працювали разом з поляками, французами, югославами під невсипущим контролем наглядачів. Довелося винести все заради дітей, в ім'я онуків і правнуків.
Завод «Ганномаг», обнесений колючим дротом, Олексію Ткаченко врізався в пам'ять страшним животінням процівців–невільників, що були з ним у той важкий час.
Півтора літра рідкої баланди, 250 грамів хліба із жому й тирси, 20 грамів маргарину. Від постійного недоїдання земля пливла з–під ніг.
Саме голодною смертю повмирали і залишилися лежати в чужій землі Михайло Тименко, Михайло Антонович Шкара, Галина Давиденко, Наталка Кудря, Паша Шульга, Микола Ігнатович, Андрійко Шкара та Антін Олешко.
Уже в Процеві передчасно пішли з життя колишні невільники – Антін Кияшко, Іван Тименко, Надійка Опрощенко, Віра Олешко, Марія Щербак, Ольга Шульга, Настя Прищенко, Іван Крилач, Марія Байчас, Галина Миронівна Шкара, Марина Павлівна Зюзюн.
З розповіді колишньої невільниці Пріськи Денисівни Куценко ми дізнаємося, що їй та подругам, які працювали з нею, – Паші Безсмертній, Марії Прищенко, Катерині Щербак, Ользі Шульзі, Марії Прихідько – додавали сили українські пісні, які співали півголосом. Шевченків "Кобзар", завезений кимось туди, та віршовані рядки, що якимось чином потрапили до Німеччини:
Привіт з України,
З українських степів,
Від сестер любимих
І рідних братів,
Від всіх українців,
Що вдома живуть,
Що вас не забудуть,
Поки не помруть.
Здається, безхитрісні слова, а як вони зігрівали людей у холодні дні і ночі неволі!
У кожного з вивезених до німецького рейху процівців був свій тяжкий шлях повернення додому.
На Уралі живуть Іван Денисович Безсмертний та Микола Іванович Безсмертний. З Польщею пов'язали своє життя Марія Денисівна Олешко, Євдокія Архипівна Безсмертна, Ольга Савівна Савон, Марія Матвіївна Савон, Варвара Петрівна Кармаза. В Канаду закинула доля Марію Тимофіївну Кияшко, а в далеку Австралію – Ольгу Денисівну Кармазу.
Шановний читачу, нам вдалося віднайти імена тих людей, кого примусово вивезли на каторжні роботи до Німеччини в роки Великої Вітчизняної війни:
1. Гайдук Андрій Матвійович – 1920 р.н.
2. Петрук Іван Кузьмич – 1925 р.н.
3. Шульга Микола Свиридович – 1922 р.н.
4. Шульга Олена Пантелеймонівна – 1923 р.н.
5. Усик Надія Григорівна – 1925 р.н.
6. Лизун Марія Тихонівна – 1917 р.н.
7. Кармаза (Федоренко) Антоніна Андріївна – 1922 р.н.
8. Мироненко Іван Миколайович – 1926 р.н.
9. Опрощенко Іван Пилипович – 1925 р.н.
10. Ткаченко Олексій Андрійович –1925 р.н.
11. Ткаченко Галина Іванівна – 1925 р.н.
12. Хоменко Марко Йосипович – 1915 р.н.
13. Хоменко Олена Миколаївна
14. Щербак Галина Володимирівна – 1922 р.н.
15. Куценко Єфросинія Денисівна – 1924 р.н.
16. Шульга Марія Тихонівна – 1921 р.н.
17. Шокун Олексій Гнатович – 1924 р.н.
18. Приходько Іван Федорович– 1920 р.н.
19. Шкара (Зінюк) Галина Кіндратівна – 1913 р.н.
20. Мироненко Марія Іванівна – 1923 р.н.
21. Вовк Ольга Наумівна – 1924 р.н.
22. Єменко Галина Яківна – 1921 р.н.
23. Кияшко Григорій Гнатович – 1921 р.н.
24. Кияшко Марія Павлівна – 1922 р.н.
25. Тименко Іван Федорович – 1920 р.н.
26. Безсмертна Галина Іванівна – 1921 р.н.
27. Безсмертна Парасковія Ільківна – 1917 р.н.
28. Шкара Михайло Миколайович – 1926 р.н.
29. Тименко Микола Степанович – 1925 р.н.
30. Кяшко Федора Панасівна – 1924 р.н.
31. Кияшко Олена Іванівна – 1922 р.н.
32. Шкара Анастасія Петрівна – 1923 р.н.
33. Сергієнко Андрій Кирилович – 1925 р.н.
34. Косовиць (Мироненко) Ольга Савівна – 1921 р.н.
35. Гайдук Ганна Севастянівна – 1923 р.н.
36. Шкурко Іван Семенович – 1923 р.н.
37. Фарбун ( Конопля) Ольга Іванівна – 1926 р.н.
38. Розумна (Компанець) Галина Андріївна – 1926 р.н.
39. Страшна Парасковія Гнатівна – 1926 р.н.
40. Бондаренко Ганна Луківна – 1923 р.н.
41. Куценко Олексій Федорович – 1926 р.н.
42. Шорський Михайло Модестович
43. Кияшко Марія Дмитрівна – 1918 р.н.
44. Толкачова Марія Іванівна – 1923 р.н.
45. Іогансон (Опрощенко) Катерина Максимівна – ???
46. Яременко Антоніна Назарівна
47. Крилач Галина Степанівна
48. Шкара Антоніна Петрівна
49. Прищенко Марія Пилипівна
50. Шкара Галина Якимівна
51 Щербак Катерина Пилипівна
52. Байчас Олександр Охтисович
53. Списовський Павло Федотович – 1922 р.н.
54. Зюзюн Марина Павлівна
55. Фарбун Степан Семенович
56. Безсмертний Павло Семенович
57. Крилач Григорій Федосійович
58. Джима Антоніна Назарівна
59. Шкара Олена Яківна
60. Приходько Геннадій
61. Зюзюн Федора Опанасівна
62. Байчас Марія Федорівна
63. Шкара Галина Миронівна
64. Приходько Галина
65. Крилач Іван
66. Безсмертна Євдокія Архипівна
67. Лизун Сергій Єлисейович
68. Олешко Віра
69. Кияшко Антон
70. Щербак Марія
71. Шульга Ольга
72. Прищенко Анастасія
73. Олешко Антон
74. Шкара Андрій
75. Ігнатович Микола Семенович
76. Шульга Парасковія
77. Кудря Наталка
78. Давиденко Галина
79. Шкара Єлизавета Антонівна
80. Тименко Михайло
Нехай ніколи не повториться доля невільників-процівців у нашій незалежній суверенній Україні.
Дізнатися про новини з фронту мешканці Процева й остарбайтери не мали змоги. Але люди відчували, що вже з середини літа німці якось не так поводяться, а місцеві поліцаї ще більше скаженіли. Що тільки могли поцупити в людей, забирали, бо вже після війни, як пригадують процівці, у деяких родин поліцаїв було і золото, і різний крам.
Ішла осінь. Десь у середині вересня, як пригадують старі люди, земля почала гудіти. Прикладеш, було, вухо – і чути гул. Як з'ясувалося, то наші радянські війська виганяли фашистів з України. Фронт наближався з кожним днем до рідного Процева.
Восени 1943 року молодих хлопців комендатура направляла на копання оборонних споруд ( ровів, траншей) у районі Гнідина. Кожному селу була виділена певна ділянка. Процеву дісталася найгірша, як пригадують Іван Макарович Карпенко та Василь Максимович Кияшко. На ділянці росло багато кущів верболозу, дерев. А тому впоратися з роботою було нелегко. Кожні три дні групи змінювалися. Ходили туди пішки і брали з собою їжу.
– Та ось одного разу, коли залишилася невиконана робота лише жителями Процева, над нами, – згадує Василь Максимович, – стали німці та поліцаї. Гельготали між собою і вигукували: "Шнель, капут!", чулася і наша лайка. На вечір додому нас не пустили, закрили в школі. Було нас з десятеро. Разом зі мною були Іван Кузьмович Тименко і Микола Петрович Кармаза. Біля дверей стояла охорона. Щоб не сумувати, ми з Іваном Кузьмичем (а він же співав ще краще за мене) затягли українську пісню. Всі притихли, прислухалися до співу, навіть перехожі зупинялися. Вночі гуркіт посилився. Ми прокинулися. На ранок, коли виглянули у вікно, німців не побачили, а біля дверей, як охорона, стояли два діди. З усього було видно, що це місцеві люди, але нас не випускали. І ось раненько ми почули рідний голос наших матерів. Вони дізналися, що нас закрили, прийшли рятувати та ще й могорич дідам поставили.
