книга
ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА
Шановний читачу!
У цьому розділі ми згадуємо трагічні і величні події нашої історії. І хто б ти не був за віком, фахом, національністю – розповіді про ці роки подумки перенесуть тебе у грізне воєнне лихоліття, спогади про яке породжують у кожного почуття гордості за Велику Перемогу і водночас гіркоту від нечуваних людських втрат.
Двічі прокотилася Велика Вітчизняна вогневим смерчем по Україні. Спопеляючою блискавицею пронизала серця і душі, обпалила кожну сім’ю та оселю, кожне життя. Її гірка правда ніколи не полишить нас. Саме тому для багатьох війна і досі не закінчилася…
Хто пережив її, не забуде довіку. Хто повернувся на згарища і спустошену землю, застав шибениці і не знайшов рідних та близьких, назавжди зберіг гірке відчуття сирітства. Запам’ятай і ти, шановний читачу, що воліли зробити з нашою землею і людьми правителі Третього рейху. В основі їхньої політики лежала расова теорія про зверхність арійців щодо інших народів, зокрема слов’ян. Гітлер неодноразово заявляв, що Україна має забезпечити добробут великій Німеччині, при цьому необхідно позбутися місцевого населення. Шеф гестапо Г. Гімлер був ще категоричнішим: «Ми хочемо, щоб на Сході жили люди виключно німецької крові». Ще в січні 1940 року він підкреслював, що для успіхів німецької політики на Сході треба знищити 30 млн слов’ян. Не менш промовисто висловлювався й Е. Кох: «Немає ніякої України… Землі України мають бути розділені між солдатами- переможцями».
Коли ми спроможимося на правдиву історію, хоча б для наших дітей? За повоєнні десятиліття нам втовкмачували, що війна почалася без оголошення (можна подумати, що в новітні часи хтось оголошував війни), раптово. А от щодо раптовості, то це - неправда. Невже кремлівський диктатор був загіпнотезований берлінським колегою, який у телеграмі з нагоди 60-річчя Сталіна писав:
«Пане Йосипе Сталіне!
До дня Вашого шістдесятиріччя прошу прийняти мої найщиріші привітання. З цим пов’язую свої найкращі побажання доброго здоров’я Вам особисто, а також щасливого майбутнього народам дружнього Радянського Союзу!».
Сталін з недовірою ставився до численних повідомлень розвідки про підготовку Німеччини до війни, розцінюючи їх як провокаційні і панічні. Таких людей державна машини просто розчавлювала. А щодо плану «Барбаросса?» Через 20 днів його копію переправив до Кремля радянський розвідник Шандор Рада. Знаючи, про загрозу війни, сталінський режим протягом 1937–1938 років знищив близько 50 тисяч командирів Червоної армії, з них 1800 генералів! У такому разі «кремлівських мудреців» можна розцінювати як перших посібників німецького фашизму. Саме вони призвели країну до численних жертв у перші дні і місяці війни.
З кожним роком дедалі менше залишається живих свідків тих подій. Тому все, що вдалося віднайти, становить велику цінність.
Фото № 8794
Спогади Василя Максимовича Кияшка
- Щойно я закінчив 7 класів Процівської семирічної школи. В класі було більше 30 учнів. Я і мої ровесники – Прищенко Петро Андрійович, Литвиненко Ольга Василівна, Ткаченко Галина Іванівна – поїхали до Києва здавати документи в медичний технікум. Вони того дня і здали їх, а от мої не приймали, бо на той час мені не було ще 15 років. Я вблагав приймальну комісію все-таки прийняти мої документи, пообіцяв наступного дня донести метрику (свідоцтво про народження).
Швидко звечоріло. На пароплав, який ішов з Подолу до зупинки «Вишеньки» (так ми називали у Процеві пристань, цим шляхом добиралися всі, з Києва по Дніпру було кілометрів з тридцять), ми не встигли.
Того вечора ми довго гуляли вулицями Києва, поспали годинку, і в три години ранку встали та пішли займати чергу в магазин, щоб купити цукру. Десь о 4-й годині нас розігнала міліція. Однак ми знову повернулися до магазину, і знову нас розігнали. І ось тут ми почули сильні вибухи, люди стривожені – що ж воно таке? Вибухи ставали все сильніші. І раптом у натовпі, як грім серед ясного неба, – ВІЙНА! Всі були приголомшені. Ми ж кинулися до пароплава, щоб добратися додому. Під кожним мостом пароплав зупинявся, люди заціпеніли від напруження, страху, розпачливих думок.
У селі в цей час були поминки по нашій однокласниці Євдокії Василівни Курило, де зібралися всі однокласники і класний керівник Іван Антонович Марченко.
Ми першими принесли цю страшну звістку в село.
Зі спогадів Івана Макаровича Карпенка
- Мені на той час виповнилося 14 років. Я пас на лузі коней, був звичайний сонячний ранок. Я приліг і, очевидно, задрімав, а прокинувся від страшного гулу і ревіння літаків. У якусь мить пролунав вибух, у повітря піднявся величезний стовп землі. Як трохи вщухло, переборюючи страх, я все-таки підійшов до того місця. Побачив глибоку яму, а навкруг розкидані металеві осколки. Я швиденько назбирав їх у картуза і повіз до колгоспу, щоб показати людям. І лише тут усі зрозуміли, що це - війна.
Із розповіді Олександри Макарівни Рожко
ФОТО№ 8398 (саму )
- На початок війни мені було 10 років. Почало щось гупати в повітрі, всі піднімали голови, прислухалися, а старші говорили, що то в Гусинцях проходять військові навчання. Та вечором облетіла всіх звістка – війна!
Притихли й ми, діти, в очікуванні чогось лихого. На все життя я запам’ятала не плач, а стогін тітки Пелагеї (це сім’я Івана Івановича Тименка, що жила поруч з нами), коли вона на другий день разом з дітьми – Колею, Галею, Пашою – проводжали свого батька. Ця жінка повзла на колінах і кричала: «Ваня, Іваночку, вернись, не йди. Що ж я буду робити з цими діточками без тебе?». За ноги його хапала, обіймала, все це наслідували і діти. Не міг стримати сльози дядько Іван, підійде, обніме, пригорне всіх, поцілує і знову йде. І так вертався декілька разів. Він так і не повернувся з війни.
На другий день усе село гуло. Майже кожна сім’я проводжала на фронт батька чи сина. Все чоловіче населення – від 19 до 45 років – призвали до армії. Село переповнилося плачем, стогоном, риданням. Військові, що прибули з райвоєнккомата, зачитали список і дали команду «Руш!». Обнявши і поцілувавши своїх рідних, кожен чоловік низенько вклонився селу. Чоловіки посідали в три колгоспні машини і рушили до Борисполя. Дивитися на цю картину було важко, адже ніхто не знав, чи побачить своїх рідних, чи ступить хоча б ще раз на батьківський поріг. Люди поверталися в село, як у пустку, воно ніби вимерло.
ОКУПАЦІЯ
- Уся молодь села непризовного віку була мобілізована на будівництво оборонних споруд: копали окопи, протитанкові рови, різноманітні укриття, проте нашим солдатам не довелося ними скористатися. Молоді хлопці разом із досвідченими чоловіками гуртували худобу і гнали на Рогозів та Мартусівку. А були й такі жителі, що гнали худобу аж до Росії. Відправили всю добру сільськогосподарську техніку, залишився в колгоспі лише дрібний інвентар.
Із спогадів Галини Степанівни Фарбун
Фото № 8530
- Тоді, в червні 1941 року, сімнадцятирічною дівчиною разом зі своїми однокурсниками я готувалася до закінчення трирічного навчання в Ржищівській педагогічній школі. Ми мали стати вчителями початкових класів. Нас уже розподілили на місця роботи. Мене – в Ізмаїльську область, недавно приєднану до України, вказані були і школи, де ми мали працювати. Нам залишилося здати екзамени, та мріям нашим здійснитися не судилося.
22 червня, в неділю, о 12 годині дня з чорної тарілки гучномовця, що висів у коридорі нашого гуртожитку, прозвучало страшне слово – війна! Не хотілося вірити в це.
У понеділок, 23 червня, у хлопців, яким уже виповнилося 18 років, прийняли всі три екзамени за один день і відправили до Києва у військові училища. А нам 28 червня видали атестати про закінчення Ржищівської педшколи і присвоїли звання вчителя початкових класів. У військкоматі нам сказали, щоб ми їхали додому, а коли буде потрібно, нас викличуть. Так 29 червня я прибула зі Ржищева до Процева. Того дня проводжали на війну чергову групу чоловіків і хлопців. Серед них були і мої однокласники по Процівській школі, на жаль, з них ніхто не повернувся, всі загинули. Потяглися довгі страшні роки, та й кожен день був як рік. Забирали останніх військовозобов’язаних. Нас, дівчат і хлопців, посилали рити окопи, захисні рови і накидат насипи, щоб не пройшли німецькі танки. Не допомогло!
Провели на війну ми і свого батька Степана Семеновича Фарбуна, якому на той час ішов 42 рік. Але ввечері батько вернувся з Борисполя додому, сказав, що йому дали броню. Що це таке – ми ще тоді не розуміли, а дізналися пізніше.
У Процівську школу по весні прислали молоду вчительку – Олену Довгань, я її провела до Салькова на переправу. Родом вона була з Черкащини, часто згадую, чи добралася додому, бо на територію її області вже наближався фронт.
У тривозі і страху перед невідомим минуло літо 41 року. Настала осінь. Фронт через Проців не проходив, певний час було якесь затишшя. Люди, як і раніше, виходили на роботу в колгосп, готувалися до зими. В селі з’явилися військові з оточення, багато їх було і по лісах, а от німці до села не навідувалися.
- Аж одного вересневого дня, – як згадує Галина Петрівна Щербак, – ми з батьками вибирали картоплю біля гайка, де тепер дачі на східному крилі. Та раптом почулася тріскотня мотоциклів. Їх було два. Люди, які поралися на городах, – підвели в тривозі голову. Із-за гайка ми побачили військових у чужій формі, в серці зразу ж йокнуло: німці!
Мати швиденько мені каже:
– Дочко, біжи додому і попередь військових, щоб тікали.
У нас було їх дев’ятеро військовополонених, що вирвалися з полону. Я хутко кинулася бігти, по дорозі зустріла батька і передала йому цю новину. Він побіг до хати. Коли я поверталася іншим шляхом, через город, то на розі вулиці Пролетарської, де раніше був сільський клуб, уже стояв стіл, а на ньому лежав хліб і стояв глечик з молоком. Хлібом зустрічали німців наші процівські жінки. Поряд з німцями стояли і військові, що проживали у нас. Яка їхня доля – невідомо.
Потім ми дізналися, що німці заїхали в село також з боку Ревного. Пробули вони у нас недовго. А через деякий час семеро німців поселилися у добротній на той час хаті Карпа Семеновича Тименка (нині тут садиба Олексія Івановича Вовка, вул. Гагаріна, 24).
ФОТО « у папці війна , де жили німці На фоо: Садида Тименка Карпа Семеновича.Страра хата і нова , яка зроблена перед війною. Це була перша хата в селі , в якій був дерев»яний поміст.
Із спогадів Івана Миколайовича Мироненка
- Німці вступили в Бориспіль у двадцятих числах вересня, але у Процеві їх ще тоді не було. Десь в кінці вересня ми з хлопцями пішли на околицю села, щоб нарвати груш на колгоспному стані. Тільки-но підійшли, бачимо, по дорозі на велосипедах їдуть 25–30 німців. Заїхали в село з гори. Пішли по дворах, набрали молока, сала, яєць і вже зібралися виїжджати з села, як з городів виходять двоє червоноармійців, без зброї, з піднятими руками. Видно, не витерпіли своїх блукань і вирішили здатись у полон.
Коли німці зайшли в село (це було у двадцятих числах вересня), то побачили всюди порядок: усе зібрано, озимина посіяна, люди господарювали в колгоспі. Німці колгоспів не розпускали, очевидно, ця форма роботи їм також добре підходила. Залишилися і бригадири, і ланкові. Працювали всі безплатно. Молодих ганяли на різні роботи, будували вузькоколійну дорогу від старого цукрового заводу до Бориспільського вокзалу, щоб легше було возити український цукор до Німеччини.
Поміж селянами розділили колгоспне майно. Нам на 5 сусідських дворів дісталися двоє волів і кінь (живність треба ж було комусь утримувати).
Обрали за рекомендацією громади старосту – Карпа Семеновича Тименка.
ФОТО №80 На фото : Тименко Карпо Семенович
ФОТО № 1808, 1812.паспорт Карпа Семеновича , його прописка. Придивися , читачу, до гербової печатки України 1941р.
Хороший був чоловік, поважали його односельці, чуйний до чужого горя і дуже справедлива людина. Згодом обрали і помічника, який став комендантом поліції (за порадою К.С. Тименка) – Фарбуна Степана Семеновича.
- У той час, – як згадує Галина Степанівна Фарбун, дочка Степана Семеновича Фарбуна, – коли Карпо Семенович зайшов до нас у хату, в ній були два чужі чоловіки та колишній голова колгоспу Кальний. Ці чоловіки були поганенько одягнені. Як виявилося, це були підпільники, що пробиралися до с. Старого в партизанський загін. Вікна в хаті були завішані, двері замкнуті.
Ті підпільники і сказали: «Кому ж, хлопці, як не вам бути, ідіть, ви нам ще знадобитеся». Цікавилися життям при новій владі, що нового чути в районі. Ось тоді я і зрозуміла, що недаремно дали батькові броню. Але недовго довелося батькові служити в поліції, пробув лише два місяці. Зарахували в поліцію і кількох чоловіків, причому тих, хто вважався найбільш порядним в очах односельців.
Згодом почали повертатися ті, котрих розкуркулювали, що мали зуб на радянську владу. Стали доносити у Бориспіль, у комендатуру, що в Процеві більшовицькі порядки і керують також більшовики. Степана Семеновича Фарбуна і Карпа Семеновича Тименка через два місяці звільнили. Батька мого відправили на примусові роботи на «воєнбуд» (територія теперішнього аеропорту), що почав будуватися перед війною.
Старостою призначили розкуркуленого Василя Архиповича Опрощенка (сільське прізвисько Киряк), а комендантом – Михайла Дмитровича Кармазу, на прізвисько Жучок.
Підібрали собі Киряк і Жучок поліцаїв:
Тименка Степана Федоровича
Гайдука Федора Павловича
Шевченка Петра Васильовича
Кармазу Павла Петровича
Шульгу Микиту Петровича
Безсмертного Григорія Павловича
Олешка Олексія Петровича
Федоренка Павла Павловича
Під пильним оком нового начальства були активісти радянської влади. Спуску їм не давали ні вдень, ні вночі. По декілька разів викликали в Бориспільську комендатуру активістів, та одного разу вони не повернулися додому. Серед них – Карпо Семенович Тименко, Дмитро Михайлович Кияшко, Юхим Григорович Страшний, Дмитро Олампійович Тертишний, Федір Полікарпович Чепурно, Михайло Антонович Шкара (за свідченням Галини Миколаївни Фарбун).
ФОТО № ( ПЕРЕФОТОГР) На фото: Страшний Юхим Григорович ( зліва) розстріляний німцями у 1942 році
А от сальківський поліцай Олексій Олешко, знаючи, що готується розправа над жителями Процева, зумів попередити Івана Назаровича Тютюна та Миколу Федоровича Ніжинського, вони й уникли смерті.
ФОТО № 8590 На фото: Тютюн Іван Назарович з дружиною.
Більшість хлопців-поліцаїв були непогані, деякі допомагали людям, застерігали їх від небезпеки.
Усього декілька днів послужив у поліції Петро Васильович Шевченко, бачив хлопець, що не туди попав – не зможе він іти проти своїх людей. Прийшов за порадою до Павла Семеновича Безсмертного.
– Дядьку, що мені робити, щоб уникнути цієї собачої служби?
Мудрий був Павло Семенович: – Знаєш що, сину, а ти візьми добрий могорич, випий із Безсмертним (начальником поліцаїв), а тоді відлупцюй його добре, думаю, що сили в тебе вистачить. Він тебе і вижене.
На другий день узяв з собою пляшку Петро Васильович, випили добряче в комендатурі, а коли розходились, Петро залишився біля дівчат, які гуляли на розі (зараз зупинка біля Ольги Федорівни Мазецької). Була вже 11 година вечора (закінчився комендантський час. Молодь мала б розходитись, але Петро сказав: «Гуляйте, я ж з вами». Все піджидав Безсмертного (Горобея). А ось і він.
– Ах ви ...туди і пересюди, – розмахувався нагайкою на молодь. Дівчата та хлопці кинулися бігти, а Петро добре всипав Горобею, за що на другий день його вигнали з поліції.
І прийшов Петро Шевченко з могоричем, уже другим, до П.С. Безсмертного – дякувати за науку.
Життя продовжувалося. Так, як і в радянські часи, бригадири та ланкові кликали на роботу, роздавали наряди. Все робили вручну, орали волами і кіньми. На полі в основному сіяли зернові і вирощували тютюн. Літом обламували листя, сушили, пакували і відправляли до Німеччини. За роботу ніхто не платив.
СПОГАДИ ОДНОСЕЛЬЦІВ
На все життя запам’ятав німецької нагайки – Василь Максимович Кияшко.
- Одного разу під час посіву (це було весною 1942 року) Ілько Омелькович Безсмертний запізнився на роботу, бо довго шукав волів. Я і ще кілька хлопчаків сиділи в коморі, аж ось залітає Револя – комендант Борисполя.
– А чого це ви до сих пір не на роботі ?
І не слухаючи пояснення, став усіх шмагати баготом. Не встиг вискочити і я, як посипалися побої. На кінці нагайки була свинцева кулька, яка надовго залишила сліди на моїй спині.
Добирався возом на роботу в той час і Ілько Омелькович Безсмертний, і вже запізнювався. В узвозі зустрівся з Револею, котрий їхав на машині. Порівнявшись з підводою, Револя відкрив дверці, і на ходу вдарив нагайкою з такою силою, що попав не по мені, а по полудрабку воза, та так, що той тріснув навпіл.
ФОТО №8606 - НА фото : Безсмертний Ілько Омелькович.
Сьогодні існує й інша точка зору стосовно Револі. Ким він був насправді? Посіпакою в німців чи просто рятував своє життя? Чи може жорстокість і доброта поєднуватися в одній людині ?
Ось приклад: згинула корова в родині Михайла Семеновича Кияшка, а вона годувала всю родину. В сім’ї четверо дітей, одне одного менше. І порадили йому люди, щоб він звернувся до Револі. Добрався пішки Михайло Семенович до Борисполя. Револя вислухав його, дав записку і сказав :
– Іди в заготскот і вибери собі корову.
Отримав Михайло Семенович корову, ще й налигач дали, і привів годувальницю додому.
ФОТО №2215 На фото Шкара Михайло іванович
А ще такий приклад: заколов Іван Антонович Шкара порося, вночі, та ще у погребі, щоб ніхто не бачив і не чув. На ранок і місця того не було видно. Сало і м’ ясо, посоливши, закопали під гній. Здавалося б, усе шито-крито. Та ось Киряк викликає у старостат батька, як згадує син – Михайло Іванович Шкара.
– Ти що, порося заколов?
Звичайно, батько сказав, що ні. Той вислав бригаду, щоб усе ретельно провірили. Нічого не знайшовши, сказав Киряк : «Все одно іди в Бориспіль у комендатуру і доповіси Револі. Пішов Іван Антонович у Бориспіль і розповів про цей випадок Револі. Той вислухав його і сказав: «Іди додому». Повертаючись додому, на горі, уже біля Процева, перестрів його на коні Горобей (поліцай).
– А ти чого тут, що втік чи не був у комендатурі?
Батько поклявся, що був, але той не повірив. Сказав вертайся назад, а коли не невернешся, застрелю. І поліцай погнав батька знову в комендатуру. Зайшов він вдруге до Револі.
– А ти чого знов ? – запитав він батька.
Дізнавшись про все, Револя сказав поліцаю Горобею: «Ти знаєш, може і вірити людям треба». Було вже пізно. Батько побоявся повертатися додому разом з Горобеєм. Переночував у комендатурі і вернувся на другий день, манівцями.
Нагайка Кіряка ходила по спині не одного процівця.
Ось що згадує Фарбун Іван Ничипорович
- По весні 1942 року розлився Дніпро і батько ночами збирав дерево, що пливло за водою, та привіз до хати. На другий день стояв уже біля цього дерева Киряк і наказав загрузити його на воза. А батьку насказав, щоб прийшов завтра до нього і розпиляв деревину. Батько пиляти не пішов. А на вечір, на вороних конях, заїхав у наш двір Киряк. Вихопив грушову палицю, всю в гострих колючках, і давай бити батька, а потім забрали його до холодної. У батька за халявою був довгий ніж. Сидячи в холодній, вирішив розправитися з проклятим поліцаєм, як тільки вранці той відкриє двері. Зі сходом сонця відчинилися двері, а батько вже тримав ножа в руці. Та раптом, як блискавка в голову, а як же діти, дружина, вони ж їх знищать! І опустилася рука в батька. Добре, що ножа не запримітив поліцай (був уже інший).
ФОТО № 8600 На фото: Браніцкий ПетротВасильович в перші дні війни попав в от.чення
А ось іще один епізод, про який нам розповів син Петра Васильовича Браніцького – Михайло Васильович:
- Якось поліцай Горобей повідомив батька, що його викликають у Бориспільську комендатуру. Коли батько переступив поріг кабінету коменданта Револі, то був вражений схожістю з командиром його військової частини. Глянувши уважніше, він пересвідчився, що це справді той самий. Батько служив у війську ковалем і не раз підковував йому коня. Зразу ж батько опустив голову. Впізнав його і Револя, тільки й сказав: «Більше тебе ніхто не буде викликати». Не йняли віри поліцаї, що батька відпустили, але більше його не чіпали.
Скоштував нагайки Киряка-старости і чотирнадцятилітній Іван Макарович Карпенко. Його разом із товаришем послали на роботу в поле. Вони мали конем закультивувати лан. Але кінь був слабкий, тому хлопці закультивували лише 1,5 га. Поліцаї чітко стежили за обсягом виконаної роботи. На другий день викликали Івана до старости.
– Старостат, – як пригадує Іван Макарович, – знаходився у приміщенні бувшої школи, яка стояла на місці продуктового магазину (кут вул. Пролетарської та Шевченка – центр). У кабінеті сидів Киряк, а в дверях став поліцай із нагайкою.
- Так чого це ти, сучий сину, так мало роботи зробив?, – закричав він на мене. В одну мить у нього в руках опинилася нагайка (її добре знали всі односельці). Я зрозумів, що мені звідси не вирватися, а тому, не роздумуючи, вистрибнув прямо у вікно. Сів верхи на коня, яким приїхав до старостату, і втік на луг.
А ще пригадав Іван Макарович свого білого коника, з яким їздив до Револі в Бориспіль.
- А діло було так. Наказав мені комендант доставити в Бориспіль білого коня, якого я пас ніби на виводку. Я швиденько зібрався і вмить доскакав до Борисполя. На вигоні, біля комендатури, стояло багато коней, і всі білої масті. Як вияснилось, комендант відбирав для себе та поліції красивих коней, а любив саме білої масті. Коник мій був молоденький і на зріст невеличкий, а тому, пройшовши огляд, мене відправили додому. Я цьому був дуже радий.
ЯК ЖЕ ПРОВОДИЛА ДОЗВІЛЛЯ МОЛОДЬ?
Німці встановили у селі свій порядок. Не дозволялося ходити, гуляти по селу, а ще більше – збиратися групами – діяла комендантська година. Ніхто не мав права перебувати на вулиці довше 11-ї години. Але молодість брала своє. Перші місяці не було чути ні сміху, ні пісні. Десь через рік почала збиратися молодь маленькими групками, було, дівчата й пісню затягнуть, та все сумну.
– Пам’ятаю, – оповідає Галина Степанівна Фарбун, – зібралися ми в горбах чоловік з десять, заховалися під кущами і сидимо та й говоримо тихенько. Так же хотілося поспілкуватися, аж раптом на наші плечі посипалися, як град, удари нагайок. На кінці батога були гострі дроти. То поліцаї роздали нам свої гостинці. Нікого не впіймали, ми порозбігалися.
Уже вдруге скоштував поліцейської нагайки Василь Максимович Кияшко.
- Незважаючи на встановлений режим, – розповідає він, – ми все-таки збиралися з хлопцями то в одному, то в іншому місці. І ось одного разу, вертаючись додому, мене оперіщив нагайкою по спині Михайло Кармаза – начальник поліції, він був не один. Відчувалося, що всі поліцаї добре п’яні. Прибігши додому, я зняв пальто, побачив, що сукно на ньому тріснуло від нагайки. Якби зачепив по обличчю, то лишився б без очей.
Під час окупації сільські управи області видавали розпорядження, де старостам вказувалося, коли треба застосовувати смертну кару до жителів сіл: «Якщо не будуть виконуватися поставки худоби та інші поставки, то щонеділі буде повішено 5 осіб на село, а також у майбутньому всі ті, які переховуватимуть у себе партизанів або будуть доставляти їм їжу в ліс, негайно будуть розстріляні».
Більшовицького «раю» процівські селяни спробували, а тому, зі страхом, чекали з дня на день «раю фашистського». Довго чекати не довелося.
ЧОРНИЙ ДЕНЬ ІСТОРІЇ СЕЛА
Початок травня. Все зазеленіло, зацвіло, якби не усвідомлення того, що гримить війна, хотілося б радіти життю. Чорною сторінкою ввійшов в історію села день 10 травня 1942 року. Цього дня німці оточили село з усіх боків, а в повітрі кружляв літак і стріляв по заплавах річок та Дніпра, щоб убити тих, хто там ще переховувався. Німці зігнали всіх мешканців Процева на шкільне подвір’я. Поліцаї особисто доставляли активістів радянської влади.
- Прийшли поліцаї і до нас, – згадує Галина Степанівна Фарбун, – забрали батька і повели до школи. Ми залишилися вдома, але все прислухалися, що ж там. Раптом мама кричить: «Діти! Нашого батька вішають!» Ми кинулися бігти до школи, але по дорозі нам сказали, що батька не називали, він живий.
Та інакше розпорядилася доля з Андрієм Кузьмичем Опрощенком.
ФОТО № 8529 (чорндень) На фото: Сім»я Опрощенка Андрія Кузьмовича - вчителя .
Про сповнені горя і сліз роки війни та окупації розповідає Софія Андріївна Марченко, дочка А.К. Опрощенка:
- Мій батько, Андрій Кузьмич Опрощенко, працював учителем молодших класів у Процівській школі. Наша мама хворіла, і в 1936 році померла. Залишилося нас четверо дітей: Софія, Надія, Ольга, Іван. Я була найстаршою, мені виповнилося тоді 12 років. Батько наймав няньок, бо сам не міг впоратися з дітьми. Згодом він одружився, його дружина замінила нам матір.
Настав 1941 рік. Я вже закінчила 10 класів у селі Воронькові. Прийшла додому в неділю, а на столі лежить повідомлення про виклик мене на екзамени до інституту м. Києва. Та не судилося цьому збутись. Почалася війна. Я працювала в колгоспі. Батька кілька разів, як активіста, викликали до комендатури в Бориспіль. З села багатьох людей викликали – партійців, голів сільради і колгоспів, активістів. Та одного разу батько довго не повертався, то мачуха випросила в колгоспі підводу і поїхала з чотирма дітьми в Бориспіль.
Вийшов німець зі зброєю, в орденах, подивився, що нас аж четверо, та й відпустив батька додому. Ми всі розуміли, що від батька не відчепляться, бо віднайшлися такі доброзичливці, які доносили німцям на активістів радянської влади. Саме батько, як учитель, брав участь у колективізації села.
10 травня 1942 року ми були з батьком вдома, коли до хати увірвалися три поліцаї. Стали кругом із залізними штирями вишукувати зброю. Все перекинули в хаті, коморі, сараї, але нічого не знайшли. Тоді забрали батька і кудись повели.
Невдовзі прибіг найменший братик і сказав, що біля школи роблять шибениці на дереві і будуть вішати людей. Я з братом побігла до школи. Там зібралося вже багато людей, все село зігнали. Біля школи, на клені, вже висіло три чоловіки. Підходити до повішених поліцаї не дозволяли, стріляли. Я підійшла до батькового друга вчителя Івана Антоновича Марченка, і він мені сказав, що мого батька вже немає. Від сліз я не бачила білого світу, всі люди плакали. Потроху люди розходилися по домівках, а ми довго стояли і тільки вечором поліцаї дозволили забрати тіло батька. Мачуха взяла в колгоспі підводу і приїхала забирати батька. Поліцай підбіг і нагайкою вдарив по мотузці, на якій висіло тіло батька. Сила удару була такою, що мотузка перервалася і тіло батька впало на землю. Поклали батька на підводу, привезли додому, а він був наче живий. Ми торкалися його рук, обличчя, а воно було м’яке і ніби тепле.
Зі спогадів Івана Миколайовича Мироненка
- Усе село оточили німці та поліцаї і почали зганяти людей до школи. Я з однолітками стояв біля колодязя, з якого ми в шкільні роки пили воду. Метрів за 10 – 12 від нас височів зелений клен. До нього підійшли німецькі солдати і до гілок розкішного клена прив’язали чотири мотузки з петлями. Десь хвилин за 20 приїхало німецьке начальство, і німці вивели з комендатури, яка містилася в школі, нашого вчителя Андрія Кузьмича Опрощенка, колишнього голову сільради Івана Андрійовича Тименка та активіста колективізації Трохима Усика.
Німецький офіцер у тривожній тиші виголосив промову, в якій попереджав, що німці безпощадно каратимуть тих, хто виступає проти Рейху. Приречені до страти піднялись на табуретки. Останніми словами Андрія Кузьмича були: «Прощайте і живіть». І вже, задихаючись прохрипів: «Простіть, люди, може, перед ким завинив». Мужньо вів себе перед стратою Іван Андрійович Тименко. Коли йшов на поміст, німець хотів його підтримати, та він з огидою відштовхнув ката і твердо ступив назустріч смерті.
ФОТО № 3648 На фото: Тименко Іван Андрійович -голова сільської ради, повішений німцями в 1942р.
Івана Андрійовича Тименка вішали у валянках, а був він юморним чоловіком. Коли пішов того дня до школи, його запитали: «А чого ти у валянках?» Він відповів: «А щоб легше було висіти». І вже, повішаний, Іван Андрійович став розводити ногами. І тут кинувся до нього поліцай Григорій Безсмертний (Горобей) і з усієї сили смикнув за ноги – кінчайся, мовляв, швидше. Це викликало глибоке обурення в людей.
Люди говорили, що четверта петля була призначена для Степана Семеновича Фарбуна, але з якихось причин його помилували. А потім дозволи розійтися по домівках.
Ось таким чином намагалися тримати народ у покорі фашистські кати разом із нашими запроданцями.
ПРИМУСОВІ РОБОТИ В НІМЕЧЧИНІ
Вивезення мешканців села на каторгу до Німеччини набуло масового характеру із січня 1942 року.
Майже святково починався захід окупантів з відправлення людей до Німеччини: в сільських управах, на людних місцях з’явилися кольорові плакати, що закликали молодь їхати до Рейху, де хлопці і дівчата будуть забезпечені роботою, матимуть хороші умови життя та високу заробітну плату. З’явилися і перші бажаючі. Та святковий настрій був лише у перших від’їжджаючих. Дуже швидко докотилася зворотна хвиля. Вдома дізналися, як Європа зустріла «добровольців». І більше бажаючих не знайшлося. Але для окупантів це вже не мало значення. Тепер кожне село мусило щомісяця відправляти на роботу до Німеччини певну кількість робочої сили. І вже поліцаї почали влаштовувати облави, зганяючи юнаків і дівчат.
А через три дні після страти активістів радянської влади везли молодь Процева в закритих товарних вагонах, де була страшна антисанітарія, працювати на німецькі промислові підприємства і поміщиків. Там молоді люди трудилися без вихідних, не отримували заробітну плату, з мізерним харчуванням, жили в непристосованих бараках, сараях. У німецьких містах з’явилися невільницькі ринки, де будь-хто міг купити за кілька марок живий «товар» собі до вподоби.
Саме з таких ринків, як ту худобу, відбирали і наших дівчат і хлопців.
День 14 травня 1942 року знову став для Процева чорним. Печаль горя, страху і скорботи лежала на обличчях дівчат і хлопців. Немов сполохані перепілки, тулилися дівчатка одна до одної, ставали ще ближчими, ріднішими. Йшли у невідомість хлопці, де на них чекала непривітна, пронизана духом арійської зверхності, чужина. Як склалася доля кожного з них – вміщуємо про це короткі розповіді.
Спогади Галини Степанівни Фарбун
- До списку потрапили я та моя менша сестра, котрій виповнилося лише 16 років, Паша (Парасковія Степанівна Іванютін). Мати і батько заховали Пашу – сказали, десь пішла. Але поліцаї змусили іти за дочку батька нашого – Степана Семеновича Фарбуна. Ми тоді не розуміли, що там нас чекає у Німеччині, думали ось світ побачимо.
Гнали нас у Бориспіль пішки, дісталися туди надвечір. Нам дозволили переночувати в знайомих, а вранці прибути на станцію. На другий день нас розмістили у вагонах-телятниках. Сидячих місць не було, на полу насипана солома.
Раптом ми почули якийсь гомін, рух. Один чоловік вигукував прізвища людей – почули ми і процівські: Безсмертний, Марченко, Фарбун … – на вихід. Ми вийшли. Виявилося, що незадовго до відправки на вокзал прибігла жінка, щоб сповістити, кого треба залишити вдома. Це була бориспільська вчителька Таїса Іванівна Ярмак.
ФОТО ЯРМАК - На фото : Таїса Іванівна Ярмак -вчителька Борисполя.
Вона принесла розпорядження Бориспільського районного управління освіти – про повернення вчителів додому. Пізніше ми дізналися, що таке розпорядження виклопотав Павло Якович Безбородько, виконуючий обов’язки завідуючого районним відділом освіти, пояснюючи тим, що в школах немає вчителів. Вчинок патріотичний і глибоко людяний. Нам дозволили покинути вагони.
Іван Антонович Марченко попрямував на Переяславщину, додому в Стовп’яги, де він після визволення від німців території працював учителем, а потім директором школи. Я з ним ніколи так і не зустрілася, помер він уже.
ФОТО №7995 На фото : Вчителі Процівської школи 1940 року : Зліва - парваво) І.А. Марченко , Г.Г. Куліш, Й.П. Мелешко , О.І. Кобзар ,, П.Т. Ніцкевич.
Учитель Безсмертний Іван Микитович, до речі, батько трьох дітей, переночував у Борисполі і на другий день пішки ми з ним повернулися додому. Ішли манівцями, щоб не потрапити в руки німців. На вечір добралися до села. Яка була то радість матері, вона ж залишалася сама з двома дітьми!
Але під час окупації ні я, ні Іван Микитович в школу не повернулися. На наше місце взяли більш «надійних» учителів.
ФОТО №8665 На фото : Вчитель - Безсмертний Іван Микитович.
Лише пізніше ми довідалися з поодиноких листів, що приходили в село, який то німецький «рай». Особливо тяжко було тим, котрі працювали на заводах. Надходили листи і від нашого батька. Він просив від нас допомоги, писав, що може померти з голоду. Дозволялося посилати посилки вагою не більше 250 грамів. І ми посилали. Різали хліб, спечений з картопляних вижимків, з домішкою ячмінного і житнього борошна. Коли цей хліб висихав, був дуже твердий. Усі процівські сім’ї відправляли такі посилки своїм рідним та дітям.
Спогади Рожко Олександри Макарівни
