книга

ПОБУТОВЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ

В усі часи село забезпечувало себе різноманітними ремесловими виробами. В кожному селі жили майстри, що вміли пошити чоботи, кожуха, вичинити шкіри, виткати рядно, тонке полотно, а з дерева збити діжку, видовбати ночви, корита, викувати рогачі, колеса та інші сільськогосподарські знаряддя.

А коли в своєму селі не було майстра з того чи іншого ремесла, то його знаходили в сусідніх селах. Вироби кожного народного умільця відрізнялися рівнем майстерності, індивідуальним стилем. І по виготовленій скрині, пошитому ватнику чи корсетці можна було вгадати, хто доклав до цього свій талант і працю.

З розвитком індустріалізації зростала кількість промислових господарських товарів, і село поступово втягувалося в товарно-грошові відносини. Але ще довго, майже до шістдесятих років ХХ століття, питання побутового обслуговування не було актуальним на селі.

Не перевелися майстри і майстрині на процівській землі і нині. Ще досі добрим словом згадують односельці майстрів з пошиття одягу (корсеток, піджаків, костюмів) Григорія Денисовича Тименка (Халяпка), котрий мешкав навпроти садиби Івана Миколайовича Шкари. А пошиттям кожухів славився Денис Кармаза.

Та були майстрами і цілі родини, такі як Лукера та Лаврін Кияшки (жили біля П.В. Браніцького). Особливо цінували майстриню Лукеру. Всі дівчата бігали до неї, щоб пошити сукню чи спідницю, причому її вироби відповідали тогочасній моді.

Різне взуття виготовляли умільці, майстри своєї справи: Дмитро Петрович Кияшко, Григорій Прокопович Безсмертний (дядько Опрощено Галини Павлівни), Іван Тютюн (дід Михайла Івановича Тютюна). Петро Дмитрович Кияшко (батько Миколи Петровича Кияшка), Йосип Федорович Карпенко (батько Андрія Йосиповича Карпенка) та багато інших.

Оскільки сім’ї були багатодітними, то кожна родина намагалася віддати в науку до майстра свою дитину, щоб та здобула якесь ремесло, отож майстрові люди на селі не переводилися.

З часом держава почала приділяти більше уваги побутовому обслуговуванню сільського населення. Зокрема, відкрили в районі райпобуткомбінат, а згодом відкривалися невеликі філії і по селах.

У шістдесятих роках був побудований комплексний приймальний пункт (КПП) і в нашому селі. Відкрилася майстерня з пошиву одягу, приймали клієнтів виїзні перукарі, ремонтувалася побутова техніка.

Яскравим підтвердженням турботи сільської ради про побутове обслуговування мешканців села є протокол засідання її виконкому від 11 травня 1972 року, де слухалося саме це.

Доповідач – М.П. Бедій, директор Бориспільського райпобуткомбінату, зокрема, зазначив: «Планові завдання побутових послуг у с. Проців на одного жителя повинні досягти до 3 карбованців, а в даний час на одного жителя побутових послуг припадає всього 0,20 крб.

Звідси видно, що побутова майстерня працює незадовільно. Залежить все від кадрів. Процівському будинку послуг потрібно, щоб працювали три швачки, чоботар, перукар і працював комплексний прийомний пункт. Крім цього, в с. Проців один раз на тиждень приїжджає майстер по ремонту годинників і буде приїжджати фотограф.

Комплектувати кадрами будинок побуту повинна допомогти сільська рада, працювати мають люди місцеві, це дуже важливо в нашій роботі.

З практики видно, що роз’їзні перукарі плану ніколи не виконують, і нам потрібно, щоб був місцевий перукар, який буде працювати і комплексним приймальником. Інвентарем майстерня забезпечена».

На звинувачення директора побуткомбінату відреагувала майстер з пошиву одягу А. Притула, яка підкреслила, що працює вона одна, роботою повністю забезпечена, план свій, а це 160 карбованців на місяць, перевиконує. Є різні тканини в майстерні, але костюмних надходить дуже мало. Замовлення від людей є, і можна було б виконувати їх швидше, якби не заважала роботі мала дитина, яку ніде діти.

Виступаючі Дмитро Пилипович Тютюн, голова постійної планово-бюджетної комісії, і керуючий відділком Михайло Модестович Шорський внесли пропозицію щодо направлення на навчання мешканців села за спеціальностями перукар, чоботар, швачка.

Приймальники у пункті побутових послуг часто мінялися, бо зарабітна платня була мізерною. І лише з приходом Парасковії Євдокимівни Тименко відбулися значні зрушення у побутовому обслуговуванні селян. Це вона постійно дбала про наповнення КПП різноманітними товарами, ходила по хатах, приймала і доставляла замовлення процівців. Уважно стежила за якістю виконаних робіт, за що замовники були їй вельми вдячні, адже вона заощаджувала їхні час і гроші.

Люди тягнулися до Парасковії Євдокимівни, а вона відповідала їм взаємністю – людина доброї душі, невтомна в роботі, безвідмовна, знавець своєї справи. Про це свідчить подія, яка сталася на початку моєї роботи на посаді сільського голови. Якось приїхав, без повідомлення, в село голова Київської обласної ради Іван Петрович. В обідню перерву зайшов він і до сільської ради. Я саме сиділа за друкарською машинкою, а в кімнаті голосно звучала музика. Привітавшись зі мною (а я його бачила лише раз і спершу не впізнала), сказав: «Мені дуже сподобалась ваша Параска». Я оговталась і запитала, а чим саме (бо і директор школи була Паша Наумівна, і завідувачка КПП – Паша Євдокимівна). «Добре знає свою справу, а головне – плани та їх виконання».

І тут я зрозуміла, що йдеться про Парасковію Євдокимівну. Мені легко було з нею працювати, бо вона людина відповідальна і сумлінна.

Паша Євдокимівна допрацювала до пенсійного віку, звичайно, отримала маленьку пенсію, але ніколи не скаржилась на це. Після завершення її трудової діяльності КПП майже перестав працювати, а через деякий час його взагалі закрили.

Люди стали жити заможніше, та й якість послуг на селі вже була недостатньою, тому кожен волів задовольняти свої побутові потреби самостійно.

Бориспільська районна рада