книга
Початок 1917 року був дуже складним, загострилася ситуація як на фронтах першої світової війни, так і в містах і селах. Чоловіків мобілізували на військову службу, а в селах залишилися жінки, діти, літні люди та каліки. Наближалася весна, а обробляти землю було нікому, та й нічим. У містах постійно бракувало найнеобхіднішого – хліба. Зерно не могли підвезти до заготівельних пунктів та пекарень, бо не було вільних вагонів.
Доведені до відчаю робітники і жінки Петрограда 23 лютого 1917 року вийшли на демонстрацію, яку царський уряд наказав розстріляти. Та солдати повернули свої багнети проти тих, хто віддав цей наказ. Так почалася Лютнева буржуазно-демократична революція в Росії, яка призвела до зміни влади. Цар зрікся престолу, а влада перейшла до Тимчасового уряду та Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів.
У Києві 4 березня 1917 року було створено Центральну Раду, яка взяла на себе роль крайового органу влади. У своїх Універсалах вона проголосила автономію України – 10 червня 1917 року, Українську Народну Республіку – 7 листопада 1917 року, а також «самостійну, ні від кого не залежну, вільну суверенну державу українського народу» ( 22 січня 1918 року).
У третьому Універсалі Центральна Рада проголосила скасування
«права власності на землю поміщиків та інших нетрудових господарств, а також на удільні, монастирські, кабінетні та церковні землі» терміном до весни 1918 року.
Проте цьому не судилося здійснитися, бо вже у другій половині січня 1918 р. більшовицькі війська під командуванням М.О. Муравйова, колишнього царського підполковника, лівого есера, рушили на Київ. Він повідомляв з України головнокомандувачеві В.О. Антонову-Овсієнку: «Наказав нещодавно вирізати всіх захисників місцевої буржуазії».
Наступаючи на Київ, Муравйов вимагав «нещадно знищувати всіх офіцерів, юнкерів, гайдамаків, монархістів і всіх ворогів революції». Захопивши місто він цинічно і зухвало заявляв:«Я занял город, бил артснарядами по дворам и церквам, по попам, по монахам, никому не давал пощады. 7 февраля обороническая дума просила перемирия. В ответ я велел бить химическими удушливыми газами» ( Вечірній Київ, 1991, 4 грудня).
Війська Муравйова протрималися в Києві до 1 березня 1918 року, а вже 7 березня Центральна Рада й Уряд повернулися до міста за підтримки німецьких військ. Але українська влада не влаштовувала німецьке командування.29 квітня в результаті державного перевороту влада перейшла до гетьмана П.Г. Скоропадського.
Населення було невдоволене німецькою окупацією (це близько 500 тис. німецьких вояків) та політикою гетьмана, а тому невдовзі проти них піднімається Директорія УНР.
ФОТО № 1604 НА фото : учасники січневого повстання. Фото надала сім»я Тертишного Д.О.
1919 рік приніс в Україну цілковитий хаос. Вона перетворилася на територію, якою легко було заволодіти, але неможливо управляти.
Оскільки багато процівського люду працювало в Києві, тож вони стали пропагандистами ідей демократичних перетворень, які проголошувала Центральна Рада. Але й посланці київського «Арсеналу», що тоді перебував під більшовицькою орудою, проводили агітацію у найближчих селах. До зони їхнього впливу потрапив і Проців. І частина жителів, особливо молоді люди, підтримали «передові» як на той час ідеї. Член більшовицької групи заводу « Арсенал» М.В. Калиновський за допомогою процівців І.К. Шевченка, П.І. Кияшка, Д.М. Кияшка організував з мешканців Процева та Вишеньок озброєний загін в 150 чоловік, який увійшов до складу більшовицьких військ, що вели наступ проти Директорії УНР(Великий Жовтень на Київщині . – К., 1957. – С.130).
ФОТО №3693 На фото :Група учасників Київського січневого повстання.Зліва направо: перший ряд- П.Яременко, О.Мазуненко, С.Іванченко, М.Калиновський, М.Мазуренко, В.Стригін, М.Животенко, М. Фарбун.
Другий ряд: М. Федотов, М.Кузьмик, Ф. Лизун. Б. Марченко, В.Полієнко, С.Калиновський, М. Трушевич, О. Єрема - Єременко, Ф. Луганська, П.Макаренко, К.Васюк.
Простому селянинові розібратися в цій ситуації було вельми складно. Не було одностайності і серед процівської громади. Поряд із спротивом більшовицькому наступу чимало мешканців Процева брали активну участь у боротьбі за радянську владу. Восени 1918 року процівська біднота дружно виступила проти німецьких окупантів, закликаних в Україну Центральною Радою. З числа жителів Процева і навколишніх сіл був створений бойовий загін, який очолив Никон Федорович Тютюн, а комісаром став його земляк процівець Михайло Кононович Фарбун.
ФОТО №8287 На фото: справа -М.К. Фарбун- саме такі хлопці, працюючи в Києві, відчували ритм життя і переносили його своїм землякам
ФОТО у папці ФарбунМ.К. справа молодий з другом На фото: Никон Федорович Тютюн( зліва)
Цей загін наприкінці 1918 року влився до Богунського полку в складі дивізії М. Щорса, сформованої переважно з жителів Чернігівщини та східних районів Київщини. Серед них були і вихідці із Процева: Каленик Федорович Опрощенко, Павло Семенович Безсмертний, Дмитро Михайлович Кияшко, Данило Степанович Фарбун та інші. У грудні 1919 року більшовики вже міцно укріпилися в Україні.
Фото№8496 На фото:Каленик Федорович Опрощено з родиною
ОРГАНИ ВЛАДИ НА СЕЛІ
Аналізуючи події громадянської війни, доходиш висновку, що саме Київщина на той час стала центром національно-визвольної боротьби як проти іноземних, так і російських «білих» і «червоних» поневолювачів. І рушійною силою у цій боротьбі було селянство на чолі з патріотичною інтелігенцією. Проте, саме облудні обіцянки більшовиків: «фабрики – робітникам, земля – селянам», мали найбільший вплив на пролетаріат і селянство. Споконвічна мрія селянина одержати землю здавалася тоді не примарною, а здійсненною. А тому з перемогою більшовиків у 1920 році і в нашому селі було створено комітет бідноти на чолі з Яковом Івановичем Шокуном. Його заступником і водночас головою земельної комісії обрали Михайла Кононовича Фарбуна. До комітету ввійшли незаможники: П.С. Безсмертний, Дмитро Михайлович Кияшко, П.Я. Тименко, Никон Федорович Тютюн та інші.
ФОТО №3926 НА фото: Кияшко Дмитро Михайлович-член комітету бідноти
Комітет отримав відповідні інструкції – підпорядковувати своєму впливу і брати під своє керівництво всю селянську масу, фактично став прообразом майбутніх партійних комітетів. І першим кроком нової влади був перерозподіл земель поміщиків Павловських і Жуків. Ці володіння комітет бідноти розділив між безземельними та малоземельними селянами. Невдовзі було сформовано орган місцевої влади – сільську раду, яку очолив незаможник Зіновій К. Опрощенко.
Але більшовики не мали великої підтримки і в сусідніх селах. Так, восени 1918 року у Воронькові було засновано козацьку сотню, яка діяла під орудою Івана Черпака ( кличка – Штурба) і швидко розправлялася з більшовиками. До складу сотні входили і жителі наших сіл.
Окрім того, на території України діяли повстанські армії Махна, Григор’єва, Тютюнника, загони Струнка, Волинця, які об’єднували тисячі вояків. Дошкуляли більшовикам і невеликі збройні формування отаманів Чорного, Яременка, Лашуна, Зеленого. Менші загони базувалися в лісах Сошникова, Старого, Воронькова, Кийлова. Вони протистояли органам радянської влади, вели боротьбу з продовольчими і каральними загонами, окремими більшовицькими комісарами, котрі забирали в селян хліб.
ФОТО 8315 На фото: Учасники громадянської війни. Посередині - Безсмертний Микола Савович, 1902 року народження. Помер у1979 році
Відбудова зруйнованого війною господарства України ускладнювалася ще й засухою 1921–1923 років та голодом. І до нашого села прибуло декілька родин із Херсонщини, які в 1926 році забрали процівські сім’ї і виїхали у херсонські степи.
До 1921 року Вороньківська волость входила до Переяславського повіту, а за адміністративно-територіальною реформою (постанова ВУЦВКу від 1 лютого 1922 року) вже належала Київській губернії. Внаслідок цього зменшилася і кількість сільських рад. Очевидно, від 1922 року села Проців, Софіївка та Сальків стають одним населеним пунктом. А з березня 1923 року було створено Бориспільський район, куди ввійшли і наші села, тобто чотири волості – Бориспільська, Іванківська, Вороньківська та Рогозівська.
Більшовики не могли впоратися з економічною розрухою, продовольчою і паливною кризою, з соціальними проблемами. 29 січня 1921 року радянський уряд приймає постанову « Про заходи по боротьбі з бандитизмом». На селі боротьба мала здійснюватися озброєними загонами комнезамів, підпорядкованих органам міліції(Український історичний журнал. – 1991,№8,С.42).
У березні - серпні 1921 року Переяславський повіт визнавали загрозливим й оголосили ударним у боротьбі з бандитизмом. Так, у районі Воронькова, Кийлова, Рудякова, Кального діяла «банда» Смакина. Саме її, як вогню, боялися радянські активісти. В селах були й інформатори, які передавали відомості керівництву антибільшовицьких угруповань про місцевих активістів. А звідки взялися так звані банди? Вони й виникли саме з грабіжницької політики більшовиків. Зло породжувало зло, ненависть підживлювала ненависть. Як згадували старожили села, печатку сільської ради актив змушений був носити потижнево, передаючи один одному, аби вона не дісталася бандитам. Так, саме того дня, коли обговорювалося питання з сільським активом щодо продрозкладки, був убитий голова комітету бідноти Яків Шокун. А незаможника Петра Тименка, який підтримував зв’язки з повітовим загоном міліції, заможніші селяни ( їх звали «куркулями») видали місцевій банді, і та закатувала його до смерті.
Фото№8324 На фото:Тименко Степан Федорович ( справа) -учасник громадянської війни
У період визвольної боротьби 1917–1920 років село ще більше занепало: обшарпані халупи тулилися одна до одної на голих придніпровських пагорбах. І не питаючи на те згоди, воно ще й стало матеріальним постачальником і годувальником білогвардійських захисників «отечества», червоноармійських та націонал-патріотичних формувань, численних «самостійників» і місцевих отаманів усіх мастей, які нещадно грабували село.
1921 рік застав українського селянина без реманенту, фуражу, посівного матеріалу, тяглової сили. Та й більшовики воліли отримувати фураж, продукти харчування за рахунок продрозкладки, що накладалася на населення.
