книга
ПРОЦІВСЬКА ОБЩИНА
З Опису «Сборник хозяйственной статистики Полтавской губернии, Переяславский уезд» (Петербург, 1890, т. 10) знаходимо цікаві дані про населення Салькова, Процева і Софіївки.
У другій половині XIX ст. село Проців було відоме, як «деревня Процевка» і знаходилося за три версти від Дніпра, за версту від річки Павлівки. Тягнулася Процевка однією вулицею, з невеликими провулками, по березі болота, яке колись було тихоплинною річкою. Воду для пиття і худоби жителі брали переважно з колодязів. По другий бік села – піщані пагорби, порослі кущами, а за ними простягалися поля. Проїзд на поле і прогін для худоби дуже важкий: доводиться долати два кілометри піском. Володіла землею громада, яка мала велике значення в житті села Проців. На загальних зборах вирішувалися всі питання, які стосувалися кожного мешканця. В документі від 20 лютого 1885 року зазначено, що один селянин просив громаду призначити йому в користування на одне літо сінокіс й орний наділ на одну душу. Громада пішла назустріч, бо прохач, як неревізійник, не мав наділу, без якого його родині прожити неможливо. Безземельні платили за випас худоби на пару, плата йшла на користь громади розміром від 20 коп. до 1–2 рублів з голови(Там само.- С. 106).
Земля ділилася за кількістю їдців таким чином: число ревізьких душ ділилося на число господарів, на кожного господаря припадало приблизно 1,5 ревізькі душі. 12 уповноважених записували сімейний склад господаря і відповідно до цього одним додавали 0,25, іншим – 0,5, одну душу, а в декого віднімали шмат землі. Найбільше припадало на одного господаря – 2,5 душі, найменше – 1 душа. При визначенні розміру наділу враховували не тільки чоловіків, а й жінок, а взагалі зважали на робочу силу сім’ї.
Усю землю громади розподілили на три групи. В перших двох надавалися ділянки за порядком ревізьких номерів, у третій групі 4 представники громади відводили ділянки на свій розсуд: кому в перших двох групах земля дісталася гірша, то в останній давали кращу і навпаки. Для нарізки ділянок орної землі запрошували землеміра. Сінокісну землю уповноважені ділили на паї. Кожному господареві виділялося стільки паїв сінокосу, на скільки душ він отримав наділ орної землі. Ліси розділили в 1880 р. між домогосподарями порівну. Описаний у 1886 році переділ вирішено було зберегти на 5 років. Нові господарі будувалися на громадських піщаних пагорбах. Це місце, звичайно, незручне, сипучий пісок, але більше ніде селитися. Вигона громадського не було, худоба ходить по піщаних пагорбах. Окрім того, для худоби залишилося 20 десятин прогноїв (боліт) з густим ситняком, серед якого піднімаються піщані горби, зарослі осокою, різаком, тростиною.
Польова земля поділена на три групи. Найдальше поле – за 8 верст від села. Деякі ділянки орної землі дуже нерівні: багато долин, і весною тут вимокає жито, буває, що вода стоїть до 29 червня. Дві інші групи рівні. Ґрунт у групі наділів у напрямку до х. Ревного – сірий, а ближче до Процева – піски, в долині – чорний солонець. У другій групі ґрунт також супіщаний, але тут піску більше. У третій групі ґрунт цілковито піщаний. Обидві групи наділів спрямовані до кордонів Чернігівської губернії. Сінокоси лугові – по берегу Дніпра і його рукавів, вони не розпайовувалися, бо заливалися водою. Між сінокосами, біля Процева, велике болото і багато дрібних озер . Сільську худобу випасали пастухи, які наймали підпасичів, а плата за сезон була такою: за рогату худобу – 35 коп. і 18 фунтів хліба; за вівців – 8 коп. і 6 фунтів хліба; за свиней – 13 коп. і 8 фунтів хліба. Харчували пастухів по черзі, якщо могли домовитися з господарями(Там само. - С. 117).
У селі Проців вирощували худобу на продаж. Купують річного бичка за 6 руб., три роки його годують і продають за 70–80 рублів на весняних ярмарках у Воронькові, Борисполі чи Переяславі. Тваринництво для багатьох було головним джерелом існування на селі (Там само. - С.188).
У Процеві ліси займали 15% усієї території, ліс дрібний, годиться на кілки, ключини, будівельного матеріалу обмаль. Серед дерев найбільше берези, дуба, осини. Ліс посилено викорчовують, оскільки бракує орної землі. Волів пасли по лісах громадою, іншого місця не було. Худоба пасеться на толоці, а після 27 червня – на болотах біля Процева. Після сінокосу і збирання хліба худобу переводять на отаву та стерню, де вона потроху поправляється.
Окремі господарі, чоловік 10, наймають у поміщиці в с. Салькові отаву від 29 червня й до осені і платять по 2 рублі від пари худоби. Там само наймають толоку і стерню, за що платять по 6 рублів від пари.
До громадської скарбниці надходять кошти від здачі в оренду озер, які ідуть у загальну казну. Із казни надаються безвідсоткові позики тим господарям, котрі не в змозі виплатити податки і борги.
У 1886 році громада отримала 300 рублів за проданий громадський магазин, але з’ясувалося, що того ж року не було заплачено громадою 300 рублів земських зборів, а тому виплатили їх із громадських прибутків.
Софіївські та Сальківські козаки
Життя мешканців села Салькова та д.Софіївки докорінно відрізнялося, а тому буде цікаво простежити його.
Сальків (на той час – Сальково) і Софіївка знаходилися за 3–4 версти від Дніпра. Сальківці брали воду з річки Сальковки (тепер – Панська), яка впадає в Павлівку, а софіївці користувалися колодязями, на поля возили воду в бочках. Сальково розташоване на піщаних пагорбах, за якими, на відстані версти від села, серед боліт, лежить Софіївка. Софіївку від затоплення захищають пагорби. Проїзд на поля сальківців важкий, пісками, а софіївські поля розташовані поблизу, зате софіївцям доводиться добиратися на свої луки по пісках. Козаки обох сіл володіють 66-ма десятинами і 1912 сажнями піщаних горбів, які слугують вигоном та забезпечують населення лозою, що на ті часи широко використовувалася у будівництві та опаленні. Лозу рубають раз на 4 роки і складають саженями (2 м), ділять порівну на всіх господарів. За Уставною грамотою у козаків і селян є 187 десятин вигону громадського користування.
Козакам постійно доводилося сплачувати штрафи за худобу і навіть за гусей, які заходили на землю володільців. При розмежуванні земель вигін відійшов до власника і козаки звернулися до окружного Лубенського суду, який відсудив ці володіння козакам обох сіл. У спільному володінні між козаками і селянами були ще 131 десятина 2144 сажні піщаної і болотистої землі, але в ту пору нею для пасовища користувалися обидві верстви населення. Вулиці, які становили 60 десятин і 1825 сажнів кущів на піску, а також одна десятина і 504 сажнів біля вулиць, були в спільному володінні мешканців обох сіл, але тут дозволялося лише пасти худобу, а лозу рубати заборонялося. Польова земля жителів поділена на три групи з обов’язковим паром. Найдальше поле – за 5 верст.
Неприємним є те, що деякі господарі порушують громадський порядок і засівають парову землю, але громада не штрафує винних, бо вони чинять так від браку землі. Сальківські і софіївські землі рівні, де-не-де долинки, в яких вода не застоюється. В двох групах земля піщана, а в третій, що наближається до Ревного, – сіра. З наближенням до села земля гіршої якості. Сінокоси лугові по Дніпру. У Софіївці по садибах є болотні сінокоси, але сіно там погане. Невеличкі ліски мають деякі господарі і при садибах. Ліси в Салькові займали тільки 3% території. Корови, дрібна худоба і вівці пасуться на пагорбах, а після укосів худобу переводять на сінокоси. Худобу пасуть і на парах, однак паша там погана, особливо на толоці другої групи. Крім того, сальківцям доводиться гнати худобу три версти до толоки, а тому вони здебільшого пасуть її на пагорбах. Волів і коней деякі господарі віддають на випас до сусіднього поміщика з платою по 5 рублів від пари, інколи посилають туди і дрібну худобу за рубель від штуки. При цьому худоба в економії пасеться спочатку на толоці, а згодом – на отаві. В с. Салькові та д. Софіївці люди влаштувалися вивозити гній за дві версти від села під час вивозу снопів з поля (Там само.- С.131).
Козаки цих сіл говорили, що тільки сухого літа рання оранка під жито краща від пізнішої, а в дощове літо вони надають перевагу пізній оранці, бо рілля не встигне зарости бур’яном (с. 145). Деякі мешканці Салькова і Софіївки через малоземелля та збільшення кількості населення ходять на заробітки до економії Чернігівської губернії, де вони жнуть за сніп і молотять за коробку зерна. За сезон можуть заробити до однієї копи (60 снопів) (Там само . - С.176).
У «Сборнике хозяйственной статистики» знаходимо цікавий матеріал по Вороньківській волості, що стосується життя Софіївки та Салькова. Громада козаків Вороньківської волості володіла 2197 десятинами 2050 сажнями загальних козачих земель на чотирьох ділянках, із яких три перебували виключно у володінні Вороньківської громади, а четверта –козаків м. Воронькова, с. Салькова, д.д. Жереб’ятина і Софіївки. Перша ділянка (325 дес.1990 с. сінокосу чистого, 448 дес. 1600 с. сінокосу з кущами, під дорогою – 3 дес. 280 с.; під водою – 53 дес. 780 с. і 3 дес. 2320 с. болота) після Х ревізії поділена на ревізькі душі, а весною 1887 р. козаки мали намір переділити цю землю за кількістю душ. Другу ділянку (34 дес.130 с. сінокосу і 3 дес.590 с. під водою) також розділили на ревізькі душі тільки між власниками житла, яким дісталися незручні наділи на Вороньківському лузі, а решта землі здавали в оренду, інколи рублів за 100 на рік.
Церква в селі Сальково згоріла, нову церкву побудовано в Процеві, так що поселення Сальково стало «деревнею», а д. Процевка – селом.
СТАТИСТИКА
Переважна більшість процівських селян – державні, які входили до громади, і селяни-власники.
Кожна таблиця в описі дає картину соціального, вікового, господарського і громадського стану селян. Підсумовуючи, можна сказати, що населення трьох сіл у 1859 р. становило 1746 осіб. Із них: козаків – 367, громадсько-державних селян – 899, селян-власників – 490, на солдатській службі перебував 21 чоловік. Вміли читати і писати – 41 чоловік й одна жінка. Освіту здобувало 5 хлопчиків.
Лише двоє володіли від 20 до 50 десятинами землі, у володінні сімнадцяти господарів було від 6 до 9 десятин землі. Господарств, які не мали ніякої землі, – 5, тих, які тримали город, – 11.
Господарська статистика подає інформацію про землеробську діяльність Процівської громади. Із зернових, як бачимо з таблиць, сіяли жито, гречку, овес, пшеницю.
У своєму володінні жителі сіл мали таку худобу: коней – 95, волів – 425, корів – 87, телят до трьох років – 136, овець – 1487, свиней – 359.
Розвинутим було також бджолярство (440 вуликів). Окрім землеробства, населення займалося і ремеслами. Так, за переписом професійні заняття мали 64 чоловіки і 21 жінка. Батракувало 33 чоловіки, 19 дітей, 17 жінок, а на далеких заробітках було два чоловіки.
Скасування кріпосного права не ліквідувало поміщицького землеволодіння. Хоча селянам і надавалося право на одержання присадибної та польової ділянок землі, але при визначенні розміру наділу враховувалися насамперед інтереси поміщиків. Виділена селянам земля коштувала в багато разів більше від ринкової. Земельна реформа мала грабіжницький характер. Основна маса селян, втрачаючи землю, зубожіла. Натомість невелика купка багатіїв зміцнювала свої позиції, купуючи селянські наділи за безцінь.
На врожайність впливали і природні стихії. Так, 1881 року у Вороньківській і Рогозівській волостях половину посівів знищив град, запаси зерна були мізерними і сподівання на майбутній урожай не справдилися ( Заря , 1881, 22 жовтня ).
Несприятливим для зернових культур видався і 1884 рік. Майже чотири місяці тривала посуха, від якої постраждали посіви у Бориспільській, Рогозівській і Ворньківській волостях (Заря , 1884, 31 липня ).
Селянсько-козацькі господарства були обтяжені і численними податками. Після розмежування земельних наділів селяни с. Салькова опинилися в «облозі». Їхні ділянки були такими мізерними, що за найменшого недогляду їх худоба або птиця, вийшовши з двору, потрапляла на панський сінокіс. І коли пан бачив чужу худобу чи птицю на своїй землі, вимагав у селян викуп. За велику рогату худобу брав гроші, а за дрібну (ягнята , поросята), а також за птицю грошей не вимагав, але «загнане» до свого двору ділив навпіл: половину забирав собі, а другу – повертав господареві. Подібні викупи пан вводив навіть тоді, коли трава вже була покошена і сіно зібране. У свою чергу, селяни за таке зухвальство мстили панові. Одного разу вони підпалили скирту сіна, оцінену майже на 300 рублів ( Заря, 1882, 26 серпня ).
Добігало кінця XIX століття. В економічному плані малоземелля змушувало селян орендувати поміщицьку землю, на яку ціни щороку зростали. А заможніші господарства оптом орендували поміщицьку землю, передаючи її за певну приплату селянам. Оренда та продаж землі посилювали економічне розшарування селянства, зміцнювали позиції сільської буржуазії. Внаслідок знеземелення велика кількість селян пролетаризувалася: частково переселялася до міста чи наймитувала в селі. Саме сільська біднота і стала основним джерелом формування на початку ХХ століття як промислового, так і сільськогосподарського пролетаріату.
