книга
Гольоса Микола Васильович
Цей ліс живий. У нього добрі очі.
Шумлять вітри у нього в голові.
Старезні пні, кошлаті поторочі
літопис тиші пишуть у траві.
Малі озерця блискають незлісно,
колише хмара втомлені громи.
Поїдемо поговорити з лісом,
а вже тоді я можу і з людьми.
Ліна Костенко
Фото № 2103
« Де господар добре дбає, там і ліс пісень співає»
«Хто в роботі – той і в турботі», – стверджує народне прислів’я. І це саме про нього, Миколу Васильовича Гольосу. Він звик прокидатися ранніми досвітками, застати його вдома в цю пору нелегко. Але ми вирішили відшукати Миколу Васильовича і звичайно завернули до лісу.
Того дня вересневе небо ясніло сонцем. Ще п’янко духмяніли квіти, різноголосилося невтомне птаство, вигравали на сонячних струнах джмелі, витанцьовували у тремтливому мареві метелики. Повітря було настільки чисте і прозоре, що хотілося його пити. Знайшли відповідний квартал. І ось зачули звук бензопили, отож лісничий десь поблизу. Обережно пробираємося крізь павутинне мереживо. Побачивши нас, Микола Васильович поспішає назустріч. З веселою посмішкою привітавшись, запитує:
– А що, не злякалися наших лісових павуків? Це вони розставляють свої хитромудрі тенета для шкідників, і знищують тих комах мільйонами.
Ми стали обережно знімати з себе павутиння, а Микола Васильович вів далі:
– Ще малими, граючи в лісі у «війну», ми з хлопчаками розправлялися саморобними шаблями з павуками. А в цей час проїжджав лісник-майстер – Павло Митрофанович Списовський. Здоровий такий чоловік був. А форма яка ж бо у лісника красива! Я одразу подумав: от добре було б і собі таку вдягнути. Ні, він нас не лаяв, а підійшовши ближче, покликав до себе:
– Сідайте, хлопці, – каже. Ми сіли в коло, нас було з десятеро.
- А розкажу я вам, хлопці, ось таку легенду: жив на світі один виноградар – диваком його всі так і прозивали. І захотілося йому винищити на своїй ділянці всіх павуків. І що ви думаєте, того року його виноградник не заряснів врожаєм, жодного грона на лозі. І пішов виноградар до мудреця. «В чому ж секрет?» – запитав. «Дуже простий, – відповів мудрець. – Знищивши всіх павуків, ти віддав виноградник на поталу шкідникам. А ті вже досхочу поглумилися з нього». Збагнувши суть справи, наступного року виноградар утримався від експерименту: дав павукам повну волю і свободу. Вони спритно розкинули свої тенета і переловили всіх шкідників. І тієї осені врожай у виноградаря був небачено щедрий.
– А наостанку ще й запитав нас Павло Митрофанович: «Так який висновок зробимо, хлопці?..».
Тиха, сонячно-лагідна вереснева днина створювала тло для розмови розважливої і спокійної.
– То це ваш ліс рубають?
– Ні. Ужинок свого врожаю лісничі рідко коли збирають. Ми вирубуємо дерева, посаджені ще нашими дідами та прадідами. А рукотворні діброви садимо для майбутніх поколінь.
– А скільки ж років вашому лісу, Миколо Васильовичу ?
– Моєму, – злегка примруживши очі та сівши на пагорб, зосередився лісничий: – Моєму в цьому році 50 виповнюється.
І полилася тиха, як пісня розмова. В уяві перед нами постало його життя. Народився В. Гольоса в с. Процеві. Його дитинство і юність припали на важкі роки. Але хотілося жити, а щоб щось мати, треба було постійно працювати.
- У нашій сім’ї було ще два брати – Михайло й Олександр. Кожен, звичайно, пішов своєю дорогою, а мене манив ліс. З дитячих літ я бачив, як важко дістаються дрова, не кажучи вже про будівельний матеріал. І вирішив, як виросту, неодмінно стану лісником і посаджу стільки лісу, щоб вистачило його всім.
ФОТО № 8618 На фото : З братом Михайлом.
З першого разу не вдалося вступити до сільськогосподарської академії, та хлопець не впав духом, пішов працювати помічником бензопиляльника, добре підготувався і наступного року для нього відкрилися двері вищого навчального закладу. Навчався заочно, а працював у лісі, освоїв усі спеціальності, обіймав усі посади: помічник майстра, майстер, лісничий, головний лісничий. Нині, вже перед пенсією, поступився молодим, а сам перейшов на посаду майстра. А вона не менш копітка: треба постійно бути у клопотах виробничого життя своєї дільниці, оперативно керувати бригадою, різними за вдачею і фаховим рівнем людьми. Ось і тепер на контролі в майстра рубка головного користування, а ще рубки догляду в двох місцях. Але він ніколи не скаржиться на завантаженість, тому що просто дуже любить свою роботу. Ліс, навколишня природа, турбота про неї – невід’ємна частина життя Миколи Васильовича.
– А скільки лісу посадив? Та хіба його порахуєш. Уже в 70-ті роки у нас на Бориспільщині були заліснені всі площі, то я десять років садив ліс у Броварському районі, працював на околицях Києва, Троєщини, Вигурівщини. Наймали робітників сезонно, а в основному допомагали школи.
Одного разу ледь не зірвалася посадка дерев навколо Києва. Не приїхав транспорт за учнями, а керував цією роботою Михайло Антонович Бердник, кийлівський лісник, відповідальна була людина. Так він на трамваях перевіз 200 учнів, і висадили ми всі дерева. Шкода, що цей ліс тепер знищують можновладці під котеджі. І не здригнеться рука того, хто підписує такі документи! Скільки ж праці і поту людського затрачено, адже все це на користь кожному з нас. Ми вирощуємо ліс, а ліс вирощує людину. Гаям нашим, урочищам та дібровам нічого, крім доброти, турботи людської, і не треба. Вони від неї, мов ті джерела, ніколи не замулюються, стають чистішими і щедрішими.
Присіли й ми біля Миколи Васильовича, а він далі вів свою розмову:
– Ліс споконвіку був і залишається вірним другом і захисником людини. Він і годує, і лікує, і зодягає нас. А натомість просить лише одного – дбайливого до нього ставлення. Природа сама найкращий лікар і неперевершений митець. Вона вкриває лісові галявини такими килимами, що й не снилися найдосвідченішим майстрам, вимальовує такі акварелі, що збентежиться будь-яке серце. В лісі безрозсудно не можна нічого рушити, навіть билинки, пам’ятаючи, що ті ж таки дерева спільно з усією найдрібнішою трав’яною та іншою рослинністю, опріч усього іншого, ще й підтримують життєдіяльність безлічі різних бактерій та грибів, які активно знезаражують забруднене повітря, допомагаючи нам дихати привільніше.
– І де тільки можна, я не говорю, а просто кричу до людей: НЕ ЧІПАЙ! Пам’ятай, що і в далекі, і в ближчі, особливо в наші дні, ми настільки пограбували, засмітили природу, що залишаємося навіки перед нею в неоплатному боргу. Не рань її, пам’ятаючи, що в лісах, унаслідок нерозумного втручання людини, повністю або частково зник цілий ряд рослин. Ще в недалекому минулому було багато підсніжників, лісових лілій, сон-трави, конвалій… Нині вони стають уже рідкісними, а таку втрату практично неможливо компенсувати. Адже зникнення будь-якого виду непоправно руйнує міжвидові взаємозв’язки, вносить дисгармонію у рослинні угруповання.
– Ось чому, – вів далі Микола Васильович, – ми, лісники, і розглядаємо боротьбу з браконьєрством як першочергове завдання. Маю на увазі не тільки порушника з рушницею за плечима, котрий без відповідного на те дозволу забив косулю чи зайця. Дивимося ширше. Той, хто винищує рідкісні квіти, вирубує під Новий рік ялини, розводить у лісі багаття без потреби, та ще й залишає його тліти, – теж браконьєр, до того ж злісний.
– То це виходить, що навіть пікнік у лісі влаштувати не можна. А як же шашличок?
– От бачте, виходить і ви не все зрозуміли.
Не зміг більше всидіти Микола Васильович, підвівся, притулився щокою до сосни, обійняв її, як наречену.
– А ви послухайте кожне дерево, ви чуєте, воно ж живе! Віками доведено, що в лісах, там де розводять багаття, інтенсивно зникають не тільки квіти та рослини, а й птахи і дикі звірі. Адже для братів наших менших не те що вогонь, а навіть запах диму споконвіку був сигналом тривоги і небезпеки. Тож ясна річ, будь-яке вогнище відлякує тварин та птахів і змушує їх залишати обжиті місця, тікати, як то мовиться, від гріха подалі, покидаючи навіть насиджені нори та гнізда. Ось саме про це ми й маємо говорити по радіо, телебаченню, писати в газетах. Та перш за все повинні діяти закони, і такі, щоб гарно били по кишені.
– З вашої розповіді, Миколо Васильовичу, виходить, що людина, яка сама виростила ліс, є і найнебезпечнішим його ворогом?
– Виходить що так. І дивно, що браконьєри, чи то порушники, здебільшого чинять неподобства навіть без будь-якої вигоди для себе. Ну пограбував пташине гніздо – що тобі від цього? Розвага, та й годі. А природі збитків завдано. Або мурашник зруйнував. Спитай – навіщо – і сам не знає. А ліс від цього страждає, бо вже порушується природою і людиною створена система біологічного захисту угідь від шкідників. Ось така ціна, здавалося б, безневинних витівок.
– Ось бачите, ви щойно пройшли до мене – подивіться, на землі лишився слід, а пройде сотня людей – залишить стежку, тисячі – пустелю. От і виходить, що від протоптаної стежки до пустелі – один крок.
«Як? А чого? А чому ?» Посипалися запитання до Миколи Васильовича. А він захоплено і цікаво, розважливо і мудро, як художник, творець, історик міг годинами розповідати про свого «зеленого друга».
І щиро вірилося, що його знання, його досвід стануть набутком для його учнів і всіх нас.
Миколі Васильовичу лише 65. Він – дбайливий батько двох діток і люблячий дідусь, вірний чоловік і друг для своєї дружини Варвари. Цей симпатичний, веселий і водночас серйозний чоловік уже залишив добрий слід на нашій благословенній землі.
Він мрійник, і мріє про те, аби припинилося нинішнє розтягування лісових багатств по кишенях товстосумів. А поки що просто береже ліс, плекає його для майбутнього України, для її невмирущої краси.
